За кам'яною стіною

Камінь здригнувся.
Ніхто не рухався.
Клацання повторилося.
Цього разу голосніше.
Тай поклав руку на руків'я зброї.
- Усі назад.
Кам'яна стіна повільно розійшлася посередині.
Без магії.
Без спалаху.
Просто відкрилася вузька щілина.
За нею була темрява.
Не така, як у звичайному коридорі.
Там не було видно навіть кількох кроків уперед.
Бай Лу відчула холод.
- Хтось тут жив?
- Ні, - відповів Лянь Чень.
Тай подивився на нього.
- Ти навіть не заглянув.
- Тут не жили.
- Звідки знаєш?
Лянь Чень промовчав.
Шива зробила крок до проходу.
- Він знає.
- Шива...
- Я просто констатую факт.
Вона вже хотіла пройти першою, але Бай Лу зупинила її.
- Я піду.
Шива глянула на неї.
- Чому ти?
- Бо саме я відкрила.
Тай похитав головою.
- Ні. Разом.
Вони зайшли всередину.
Лянь Чень ішов останнім.
І коли він проходив крізь кам'яну щілину, його погляд ковзнув по стіні.
На секунду він зупинився.
На внутрішньому боці каменю був вирізаний маленький символ.
Лянь Чень торкнувся його пальцями.
Шива побачила.
Але нічого не сказала.
Коридор вів униз.
Чим далі вони йшли, тим холодніше ставало.
Нарешті попереду з'явилося слабке світло.
Вони вийшли у невелику залу.
Посередині стояв кам'яний стіл.
На ньому лежала стара дерев'яна коробка.
Бай Лу підійшла ближче.
- Ось.
Тай оглянув приміщення.
- Це все?
- Не думаю.
Шива подивилася під стіл.
- Тут сліди.
На кам'яній підлозі виднілися свіжі подряпини.
Хтось пересував коробку.
Нещодавно.
Тай відкрив її.
Всередині лежав шматок старої тканини.
І маленький металевий знак.
Бай Лу взяла його.
Щойно пальці торкнулися металу, перед очима промайнув спогад.
Жінка.
Старша.
Вона стояла біля дерева сакури.
Поруч із нею - молода дівчина.
Бай Лу не бачила її обличчя.
Але чула голос.
- Ти повинна навчитися мовчати, коли всі навколо говорять.
- А якщо вони помиляються?
Жінка усміхнулася.
- Тоді тим більше.
Спогад зник.
Бай Лу похитнулася.
Тай встиг підтримати її.
- Що ти бачила?
Вона заплющила очі.
- Не знаю.
Шива стояла нерухомо.
Вона знала цей голос.
Знала це місце.
І знала, кому належав той голос.
Але зараз не могла сказати правду.
Ще не час.
Бай Лу відкрила очі й подивилася на металевий знак.
На ньому був символ клану.
Той самий, що вони бачили на стіні.
- Це належало моєму клану.
Шива тихо сказала:
- Так.
Усі повернулися до неї.
Вона завмерла.
Зрозуміла, що сказала зайве.
Тай повільно підняв брову.
- Звідки ти знаєш?
Шива подивилася на знак.
Потім на Бай Лу.
- Чула колись.
Лянь Чень тихо видихнув.
Ніби зрозумів щось важливе.
Бай Лу нічого не сказала.
Вона просто простягнула знак Шиві.
- Тоді подивись.
Шива не брала його.
- Навіщо?
- Бо ти впізнала його швидше за мене.
Тиша.
Шива нарешті простягнула руку.
Та щойно її пальці торкнулися металу, на поверхні знака проступила тонка світла лінія.
Усі завмерли.
На кам'яній стіні навпроти з'явилися слова.
«Учень пам'ятає те, що вчитель наказав забути».
Шива зблідла.
Лянь Чень зробив крок назад.
А Бай Лу вперше подивилася на Шиву не як на подругу, яка щось приховує.
А як на людину, яка стояла значно ближче до її минулого, ніж вона могла уявити.
- Шива...
Та Шива вже дивилася на напис.
І цього разу вона не стала брехати.
- Я знала, що ми сюди повернемося.
- Чому? - тихо запитав Тай.
Шива підняла очі.
- Бо саме тут моя наставниця востаннє говорила мені про Бай Лу.
Бай Лу завмерла.
- Про мене?
Шива кивнула.
- І сказала, що коли ти повернешся... я повинна буду нарешті розповісти правду.
У печері знову запала тиша.
Бай Лу подивилася на Шиву.
Тепер вона знала — минуле, яке так довго ховалося від неї, нарешті почало відкриватися.
Але разом із відповідями приходило й розуміння: часу залишалося дедалі менше.