Перша тріщина

Наступного ранку Бай Лу прокинулася ще до світанку.
Цього разу їй нічого не снилося.
Принаймні вона так думала.
Вона сіла на ліжку й помітила аркуш, який залишила на столі.
Символ.
Бай Лу взяла його в руки.
Дивно, але тепер він не викликав страху.
Лише відчуття, ніби вона вже колись довго на нього дивилася.
Вона вийшла до іншої кімнати.
Шива сиділа біля вікна.
— Ти не спиш? — запитала Бай Лу.
— Уже ні.
Бай Лу сіла навпроти.
— Я хочу тебе дещо запитати.
Шива відклала чашку.
— Питай.
— Коли я жила у Зіви… я часто бачила цей знак?
Шива замислилася.
— Не знаю.
— А ти?
— Я не пам'ятаю, щоб ти коли-небудь його малювала.
Бай Лу кивнула.
— Добре.
Вона поклала аркуш на стіл.
— Тоді інше. Чому ти так здивувалася, коли його побачила?
Шива на мить замовкла.
— Бо він мені знайомий.
— Але ти не знаєш звідки?
— Знаю.
Бай Лу підняла очі.
Шива зітхнула.
— Просто не знаю, чому саме він мені знайомий.
Бай Лу хотіла щось відповісти, але в цей момент до кімнати зайшов Тай.
Він виглядав стурбованим.
— Нам треба поговорити.
Шива одразу підвелася.
— Щось сталося?
— Я знайшов дещо в печері.
Бай Лу насторожилася.
— Що?
Тай поклав на стіл невеликий шматок старої тканини.
На ньому виднівся знайомий візерунок.
Бай Лу торкнулася тканини.
І світ навколо на мить зник.
Вона побачила сонячне світло.
Сад.
Дівчину поруч із собою.
Довге волосся.
Сміх.
— Міє, швидше!
Бай Лу різко відсмикнула руку.
Тай схопив її за плечі.
— Бай Лу!
Вона важко дихала.
— Я…
Перед очима ще стояв той сад.
І голос.
Жіночий.
Але цього разу він не налякав її.
Він був знайомим.
Дуже знайомим.
— Я почула своє ім'я, — прошепотіла Бай Лу.
Тай завмер.
— Яке?
Вона подивилася на нього.
— Мія.
У кімнаті стало тихо.
Шива повільно сіла назад.
Лянь Чен, який саме зайшов до дверей, навіть не пожартував.
А Бай Лу вперше за весь цей час зрозуміла:
Мія — це не чужа людина з її спогадів.
Це була вона.