Поки пам'ять мовчить

До села вони повернулися вже після світанку.
Ніхто не поспішав говорити.
Бай Лу всю дорогу думала про слова Тая.
Ти вже була в мене закохана.
Це звучало дивно.
І водночас - напрочуд правильно.
Коли вони зайшли до будинку, Лянь Чен одразу попрямував до столу.
- Сідайте.
Бай Лу подивилася на нього.
- Навіщо?
- Їсти.
- Я не голодна.
- Я теж, - додав Тай.
Лянь Чен повільно подивився на них.
- Чудово. Тоді я один усе з'їм.
Він узяв шматок хліба.
Бай Лу мовчки сіла.
За нею сів Тай.
Лянь Чен задоволено кивнув.
- Ось. Уже краще.
Шива не стримала усмішки.
- Ти жахливий.
- Зате ефективний.
Кілька хвилин вони їли мовчки.
Бай Лу поступово відчула, як напруга відступає.
Потім вона поклала хліб на тарілку.
- Тай.
- Що?
- Те, що ти згадав...
Він подивився на неї.
- Ти пам'ятаєш, коли це було?
- Ні.
- А де?
Тай похитав головою.
- Теж ні.
Бай Лу замислилася.
- Але ти пам'ятаєш мою руку.
- Так.
- І те, що я боялася тебе забути.
- Так.
Вона нахмурилася.
- Чому тоді я нічого цього не пам'ятаю?
Тай не знайшов відповіді.
Шива тихо сказала:
- Можливо, тому що твою пам'ять змінили не повністю.
Бай Лу подивилася на неї.
- Що ти маєш на увазі?
- Те, що ти пам'ятаєш деякі речі. Просто вони приходять уривками.
Бай Лу опустила очі.
- А якщо я ніколи не згадаю решту?
Тай відповів майже одразу:
- Тоді ми не будемо змушувати тебе.
Вона подивилася на нього.
- А що будемо робити?
Тай трохи усміхнувся.
- Пізнавати одне одного заново.
Бай Лу кілька секунд дивилася на нього.
Потім тихо засміялася.
- Звучить дивно.
- Знаю.
Лянь Чен відкусив хліб.
- Зате краще, ніж кожні два дні лізти в печери.
Шива кивнула.
- Оце вперше розумна річ за ранок.
- Я взагалі дуже розумний.
- Не захоплюйся.
Бай Лу знову усміхнулася.
І цього разу їй не було страшно.
Вона все ще не знала, ким була раніше.
Не знала, що саме забрала з її пам'яті чужа рука.
Але тепер у неї з'явилося дещо важливіше за черговий уривок спогаду.
У неї був вибір.
Не жити минулим.
А поступово повернути його тоді, коли вона буде готова.