Те,що залишилося

Гуркіт стих так само раптово, як і почався.
У печері запала темрява.
- Чудово, - пробурмотів Лянь Чен. - Саме цього нам і не вистачало.
Шива озирнулася.
- Вхід закрився?
Тай підійшов до проходу й провів рукою по каменю.
- Так.
- Можна відкрити?
- Не знаю.
Лянь Чен зітхнув.
- Ніколи не любив це слово.
Бай Лу майже не чула їх.
Вона дивилася на двері в кінці зали.
На них був той самий знак, що й на ключі.
Тай теж його помітив.
- Схоже, ми знайшли, для чого він.
Він вставив ключ у замок.
Клац.
Двері відчинилися.
За ними не було ні пастки, ні чудовиська.
Лише невелика кімната.
Посередині стояв кам'яний стіл.
На ньому лежала стара дерев'яна скринька.
Бай Лу зробила крок уперед.
- Я була тут.
Тай подивився на неї.
- Зі мною?
Вона не відповіла одразу.
Підійшла до столу й торкнулася скриньки.
Цього разу спогад прийшов не уривком.
Вона побачила себе - ще зовсім юну.
Поруч стояв Тай.
Вони щось ховали у скриньці.
- Навіщо ми це робили? - прошепотіла Бай Лу.
І тоді вона почула власний голос із минулого:
- Якщо одного дня ми забудемо...
Дівчина в спогаді подивилася на Тая.
- ...це допоможе нам згадати.
Бай Лу різко відкрила очі.
Тай стояв поруч.
Він теж відчув, що цей момент йому знайомий.
- Відкривай, - тихо сказав він.
Бай Лу підняла кришку.
Усередині лежав старий шматок тканини, складений аркуш і ще один, менший, папірець.
Вона розгорнула його.
На ньому був намальований медальйон.
Бай Лу одразу торкнулася того, що висів у неї на шиї.
- Це мій...
Тай перевів погляд із малюнка на медальйон.
- Ти носиш його із собою?
- Так. Він у мене давно.
Бай Лу знову подивилася на малюнок.
Під ним був напис.
«Якщо ти забула, подивись на те, що залишилося з тобою.»
Вона завмерла.
Пальці міцніше стиснули медальйон.
Цього разу спогад прийшов майже одразу.
Вона була молодшою.
Поруч стояв Тай.
У його руках був цей самий медальйон.
- Ти точно не загубиш його? - запитав він.
- Ніколи, - відповіла вона.
Спогад зник.
Бай Лу повільно відкрила очі.
- Він був у мене весь цей час...
Тай дивився на неї.
- Можливо, тому ти й не забула мене повністю.
Вона підняла голову.
- А ти?
Тай на мить замовк.
- А я, схоже, просто дуже довго шукав дорогу назад.
Бай Лу нічого не відповіла.
Вона знову подивилася на медальйон.
Тепер він здавався зовсім іншим.
Не просто річчю, яку вона носила роками.
А частиною життя, про яке її змусили забути.
Лянь Чен підійшов до столу й узяв старий аркуш.
- Тут ще щось є.
Він розгорнув його.
Почерк був той самий.
Бай Лу нахилилася ближче.
На аркуші було написано лише кілька рядків:
«Якщо ти читаєш це й не пам'ятаєш мене - не бійся.
Те, що сталося, не було твоєю провиною.
Не намагайся повернути все одразу.
Пам'ять сама знайде дорогу.»
Бай Лу довго дивилася на слова.
Потім тихо сказала:
- Я написала це для себе.
Шива поклала руку їй на плече.
- Значить, ти колись знала, що можеш усе забути.
Бай Лу кивнула.
Тай забрав погляд від листа.
- А я знав, що можу втратити тебе.
Вона подивилася на нього.
- Ти не знав, кого шукаєш.
- Ні.
Він усміхнувся сумно.
- Але, схоже, серце пам'ятало краще за голову.
Лянь Чен закрив скриньку.
- Думаю, на сьогодні з таємницями досить.
Шива кивнула.
- Погоджуюся.
Тай підійшов до входу.
Цього разу він майже одразу знайшов прихований механізм.
Камінь відсунувся.
У печеру проникло денне світло.
Бай Лу вийшла першою.
Зробивши кілька кроків, вона зупинилася.
Тай вийшов слідом.
- Що?
Вона повернулася до нього.
- Я не пам'ятаю всього.
- Я теж.
- Але тепер я знаю, що ти не чужий.
Тай кілька секунд мовчав.
Потім кивнув.
- Мені цього поки достатньо.
Вони рушили назад до села.
І цього разу між ними вже не було тієї глухої порожнечі, що була вчора.
Минуле ще не повернулося повністю.
Але воно вже знайшло першу дорогу назад.