Коли минуле приходить саме

Тай ще кілька секунд стояв посеред дороги.
Він не міг пояснити, чому це село здавалося йому знайомим.
— Ти так і будеш стояти? — почувся голос Лянь Чена.
Тай перевів на нього погляд.
— Можливо.
— Чудово. А я вже сподівався, що ми нарешті знайдемо місце, де можна поїсти.
Тай ледь усміхнувся.
— Ходімо.
Вони рушили вглиб села.
Лянь Чен ішов поруч, розглядаючи будинки.
— Тихе місце.
— Надто тихе.
— Ти всюди шукаєш підступ.
— А ти всюди шукаєш їжу.
— У кожного свої таланти.
Тай похитав головою.
Вони вже майже минули останні будинки, коли Тай раптом зупинився.
Лянь Чен зробив ще кілька кроків і озирнувся.
— Знову?
Тай дивився в бік річки.
Його серце чомусь забилося сильніше.
— Там хтось є.
— І?
— Не знаю.
Він рушив туди.
Лянь Чен пішов слідом.
Шива все ще стояла біля вікна.
Вона не могла позбутися дивного відчуття.
Той чоловік...
Вона ніколи його не бачила.
Принаймні зараз.
Але щось у ньому здавалося знайомим.
Не обличчя.
Не голос.
Щось інше.
Вона відступила від вікна й подивилася на Бай Лу.
— Ти точно добре себе почуваєш?
Бай Лу сиділа на ліжку, тримаючись за скроню.
— Так.
— Ти щойно знову сказала його ім'я.
— Тай?
Шива кивнула.
Бай Лу опустила погляд.
— Я не знаю, чому воно постійно з'являється.
Вона помовчала.
— Але я відчуваю, що він для мене важливий.
Шива сіла поруч.
— Можливо, згадаєш.
— А якщо ні?
Шива взяла її за руку.
— Тоді ми розберемося разом.
Бай Лу усміхнулася.
— Як тоді?
Шива теж усміхнулася.
— Як тоді.
На мить вони обидві замовкли.
А потім з вулиці долинув голос.
Шива повернула голову до вікна.
І цього разу вона вже не сумнівалася.
Той незнайомець ішов просто сюди.
А Бай Лу раптом завмерла.
Її погляд став розгубленим.
— Шива...
— Що?
Бай Лу подивилася на двері.
— Мені здається...
Вона не договорила.
Бо за дверима почулися кроки.
Хтось зупинився зовсім поруч.
І вперше за багато років люди, які втратили одне одного, опинилися по різні боки одних дверей.