Тай і Лянь Чен зупинилися біля невеликого будинку на околиці села. Дорога виявилася довшою, ніж вони розраховували, а знайти місце для ночівлі досі не вдалося.
— Якщо й тут немає вільної кімнати, доведеться спати просто неба, — зітхнув Лянь Чен. — А я, між іншим, ще не настільки відчайдушний мандрівник.
— Ти говориш так, ніби я змушую тебе йти за мною, — відказав Тай.
— А хіба ні? Хтось же має стежити, щоб ти не забував про звичайні людські потреби. Наприклад, про сон і їжу.
Тай лише похитав головою. Суперечка з Лянь Ченом навряд чи могла привести до чогось путнього, тож він не став відповідати.
Його супутник постукав у двері.
У кімнаті Бай Лу сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. Шива влаштувалася поруч. Розмова, яку вони щойно завершили, не давала спокою жодній із них.
— Ти справді не знаєш, звідки взялося це ім’я? — знову запитала Шива.
Бай Лу похитала головою.
— Ні. Я навіть не знаю, чому вимовила його. Воно просто виникло в моїх думках, ніби я згадала щось давно забуте.
— Тай, — тихо повторила Шива. — Ти ніколи раніше не чула цього імені?
— Не пам’ятаю.
Шива уважно подивилася на подругу.
— А що ти відчула, коли вимовила його?
Бай Лу замислилася. Вона й сама намагалася зрозуміти дивне відчуття, що виникло в ту мить. Ім’я з’явилося нізвідки, але щойно зірвалося з її вуст, у грудях щось озвалося болісним теплом. Наче вона на мить наблизилася до чогось важливого, а тоді знову втратила це.
— Ніби я чекала на когось, — нарешті відповіла вона. — Довго чекала. Але не знаю, на кого.
Шива помовчала, обдумуючи її слова.
— Можливо, це пов’язано з твоїм минулим.
— А якщо я згадаю щось погане?
— Тоді ми впораємося з цим разом.
Бай Лу ледь усміхнулася. Вона довіряла Шиві й знала, що подруга не залишить її саму перед обличчям невідомого. Та навіть ця впевненість не могла вгамувати тривогу, яка поволі зароджувалася всередині.
Раптом у двері постукали.
Шива підвелася.
— Залишайся тут. Я подивлюся, хто прийшов.
Вона вийшла, а Бай Лу залишилася на ліжку, втупившись у підлогу.
Тай.
Чому це ім’я здавалося їй таким важливим? І чому від самої думки про нього в душі здіймалося дивне хвилювання?
Шива відчинила двері й побачила двох чоловіків. Той, що стояв попереду, мав привітний вигляд, тоді як його супутник мовчки оглядав подвір’я.
— Перепрошуємо за турботу, — заговорив перший. — Ми щойно прибули до села й шукаємо місце для ночівлі. Чи є вільна кімната?
— Є. На скільки днів плануєте залишитися?
— Поки що не знаємо. Спершу хочемо відпочити після дороги. Я Лянь Чен, а це Тай.
Почувши останнє ім’я, Шива мимоволі перевела погляд на другого чоловіка.
Тай.
Той самий, про якого вони щойно говорили з Бай Лу.
Вона уважніше придивилася до незнайомця. Звичайний збіг? Цілком можливо. Проте після дивних слів подруги це ім’я вже не здавалося їй випадковим.
— Заходьте. Покажу вам кімнату.
— Дякую. Ви навіть не уявляєте, наскільки вчасно ми до вас завітали, — з полегшенням промовив Лянь Чен. — Ще трохи, і мій супутник переконав би мене, що ночівля під деревом — чудова пригода.
— Я нічого такого не казав, — озвався Тай.
— Але ж подумав!
Шива ледь усміхнулася й пропустила їх усередину.
Щойно Тай переступив поріг, його охопило незрозуміле хвилювання. Він не міг пояснити його причину, та раптом відчув, ніби опинився в місці, яке колись знав. Це відчуття було настільки несподіваним, що він мимоволі сповільнив крок.
— Усе гаразд? — тихо запитав Лянь Чен.
— Так.
— Звісно. Знову твоя улюблена відповідь.
Тай промовчав. Він і сам не розумів, що з ним відбувається.
Саме тоді з кімнати долинув голос Бай Лу:
— Шиво, хто прийшов?
— Мандрівники. Шукають місце для ночівлі, — відповіла та.
— Зрозуміло. Я хотіла запитати…
Бай Лу підвелася й вийшла в коридор, не закінчивши фрази.
Її слова обірвалися, щойно вона побачила незнайомця.
Тай повернувся на звук її голосу.
Їхні погляди зустрілися.
І в ту саму мить усе навколо зникло.
Бай Лу більше не бачила ні коридору, ні людей перед собою. Перед очима розгорнувся інший світ — залитий сонцем сад, де над кам’яною стежкою схилялися квітучі гілки сакури. Біло-рожеві пелюстки кружляли в повітрі, осідали на землі й заплутувалися в довгому волоссі дівчини, яка бігла вперед, сміючись.
Позаду лунали швидкі кроки.
— Мія, зачекай!
Дівчина озирнулася.
Чоловік наздогнав її й схопив за руку. Його обличчя залишалося нечітким, наче прихованим легкою імлою, але кожна інша деталь здавалася справжньою. Тепла долоня, міцні пальці, знайомий голос — усе викликало в ній таку ніжність, що на мить перехопило подих.
— Ти знову втекла від мене, — сказав він із удаваним докором.
— А ти знову запізнився!
Дівчина засміялася й потягнула його за собою. Він не опирався. Їхні руки залишалися з’єднаними, а сонячне світло зігрівало обличчя.
Бай Лу відчула, як у грудях розливається щемкий біль.
Вона хотіла побачити чоловіка. Зрозуміти, хто він і чому його голос відгукувався в її душі такою незбагненною ніжністю.
Та щойно дівчина повернулася до нього обличчям, спогад урвався.
Бай Лу похитнулася й ухопилася за стіну, намагаючись утриматися на ногах.
Тай теж завмер.
Він побачив той самий сад. Відчув у своїй долоні пальці дівчини, почув її дзвінкий сміх. Біле вбрання майоріло на вітрі, а між ними кружляли пелюстки сакури.
Він не пам’ятав цього місця. Не міг пригадати, коли востаннє чув такий сміх.
Проте дотик її руки здавався ріднішим за будь-який спогад.
Він намагався розгледіти обличчя дівчини, та щоразу, коли майже торкався пам’яті, та вислизала, залишаючи по собі порожнечу й незрозумілий біль.
Тай мимоволі простягнув руку вперед.
— Ти…
Слово завмерло на його вустах.
— Бай Лу! — Шива підхопила подругу за лікоть. — Що сталося?
Відредаговано: 27.10.2026