Той,хто прийде з майбутнього

Мія дивилася на Печатку.
«Ти нарешті повернулася.»
Ці слова не давали їй спокою.
Повернулася.
Не прийшла.
Не знайшла.
Повернулася.
- Ні...
Мія повільно похитала головою.
- Щось не так.
Вона знову торкнулася Печатки, але цього разу не для того, щоб забрати її.
Перед очима знову промайнули уривки спогадів.
Білі квіти.
Тай.
Бабуся Зіва.
Клан.
А потім - Бай Лу.
Мія різко відкрила очі.
- Якщо вона знала...
Вона подивилася на Печатку.
- Якщо Бай Лу справді пам'ятає мене...
Мія замовкла.
Вона нарешті зрозуміла те, чого не помічала раніше.
Незнайомець хотів, щоб вона знайшла Печатку.
Хотів, щоб вона забрала її.
Хотів, щоб вона принесла її назад.
Але навіщо?
Якщо Печатка була небезпечною...
Чому він просто не забрав її сам?
Мія зробила крок назад.
- Ти не хотів, щоб я її знайшла...
Вона стиснула пальці.
- Ти хотів, щоб я сама її відкрила.
Печатка раптом спалахнула.
Зала здригнулася.
Мія відчула, як сила всередині артефакту тягнеться до неї.
Вона могла відкрити її.
Могла дізнатися все.
Але десь глибоко всередині щось кричало:
Не роби цього.
Мія подивилася на Печатку востаннє.
- Якщо я не можу зрозуміти, кому вона служить...
Вона поклала долоню на кам'яний постамент.
- Тоді ніхто не отримає її.
Світло спалахнуло.
Мія різко відсмикнула руку.
На постаменті з'явилися стародавні символи.
Вона провела по них пальцями.
І раптом зрозуміла.
Печатку можна було не знищити.
Її можна було запечатати знову.
Але наступного разу відкрити її могла лише одна людина.
Мія усміхнулася крізь сльози.
- Ти чекатимеш не на мене.
Вона подивилася на символ, який нагадував знак її клану.
- Ти чекатимеш на неї.
У пам'яті знову з'явилося обличчя Бай Лу.
Мія тихо прошепотіла:
- На нащадка тієї, кому я колись довірила своє життя.
Печатка почала повільно занурюватися в камінь.
- Якщо ти справді знаєш мене, Бай Лу...
Світло огорнуло залу.
- Ти зрозумієш, що я залишила.
Останній промінь згас.
Печатка зникла під каменем.
А на постаменті залишився лише один напис:
«Кров може передати силу.
Пам'ять - правду.
А ключ знайде та, що прийде з майбутнього.»
Мія прочитала останні слова.
І застигла.
- З майбутнього?..
Десь далеко почувся звук кроків.
Хтось наближався.
Мія озирнулася.
А потім уперше за весь цей час усміхнулася.
- Тепер спробуй знайти мене.
І вийшла із зали, залишивши Печатку там, де її не зміг би знайти ніхто.
Ніхто...
крім нащадки її подруги.