Коли пророцтво прокидається

Світло над жертовником поступово згасло.
Пелюстки одна за одною опустилися на землю, і площа знову занурилася в тишу.
Але тепер це була вже не та тиша, що панувала кілька хвилин тому.
Тепер у ній було занадто багато запитань.
Люди дивилися на Мію і Тая, потім на старого служителя, ніби чекали від нього пояснення.
Та служитель мовчав.
Він лише дивився на двох молодих людей, які стояли поруч, і в його погляді читалося те, чого не могли зрозуміти інші.
- То це вони?.. - нарешті прошепотів хтось із натовпу.
- Спадкоємці?
- Але як таке можливо?
- Вони ж звичайні люди...
Шепіт швидко розійшовся площею.
Мія відчула на собі десятки поглядів і мимоволі зробила крок ближче до Тая.
Він помітив це й тихо запитав:
- Ти боїшся?
Вона на мить задумалася.
- Не знаю.
Тай подивився на неї.
- Я теж.
Мія ледь усміхнулася.
- Принаймні я не одна.
Він кивнув.
Навколо них люди все ще обговорювали почуте.
Хтось не вірив у стародавню угоду.
Хтось згадував розповіді своїх батьків і бабусь.
А хтось уже дивився на Мію та Тая так, ніби перед ним стояли не двоє звичайних людей, а частина легенди, яка раптом ожила.
Старий служитель підняв руку, закликаючи всіх до тиші.
- Те, що сталося зараз, - лише перший знак.
Натовп стих.
- Пророцтво не говорить, що вони одразу згадають своє минуле. І не говорить, що хтось може вирішити їхню долю замість них.
Він перевів погляд на Мію і Тая.
- Вони мають самі зробити свій вибір.
Мія опустила очі.
Їй раптом стало дивно важко дихати.
Вона не знала, чому слова старого так сильно її зачепили.
Не знала, чому поруч із Таем почувалася так, ніби знала його набагато довше, ніж дозволяло її власне життя.
Тай теж мовчав.
Його погляд затримався на білій пелюстці, що лежала біля його ніг.
Він підняв її.
І в ту саму мить у пам'яті промайнув короткий образ.
Море квітів.
Небо.
Величезні крила.
І дівчина, яка дивилася на нього так само, як зараз дивилася Мія.
Він різко заплющив очі.
Образ зник.
- Ти щось побачив? - тихо запитала вона.
Тай відкрив очі.
- Не знаю.
Він подивився на неї.
- Але мені здається... це вже було.
Мія нічого не відповіла.
Бо в ту саму мить вона теж побачила перед собою те саме море квітів.
І почула голос, якого не могла знати.
- Я все одно знайду тебе.
Вона здригнулася.
Тай простягнув руку.
- Мія?
Вона подивилася на нього.
І цього разу не відступила.
- Тай...
Їхні погляди зустрілися.
Десь далеко задзвонив храмовий дзвін.
День піднесення квітів тривав.
Але для них двох усе вже змінилося.
Вони ще не знали, ким були.
Не знали, чому їхні сни знову повертаються.
І не знали, що саме приховувала Тиха Зірка всі ці століття.
Але одна річ уже була очевидною.
Їхня історія почалася не сьогодні.
Сьогодні вона лише продовжилася.