Сліди забутого

Тим часом на іншому боці світу пошуки незнайомця не припинялися.
Вони перевернули старі архіви, проникали до заборонених сховищ, переглядали літописи, яким було сотні років. Шукали будь-яку згадку про чоловіка, здатного відкрити портал, володіти чорною магією та знати про Печатку більше, ніж належало будь-кому зі смертних.
Але що більше вони шукали, то дивнішим ставало одне.
Його не існувало.
Ні в одному літописі.
Ні в одному родоводі.
Ні серед богів, ні серед драконів, ні серед людей.
Навіть стародавні записи, де зберігалися імена давно забутих чаклунів, не містили жодного сліду.
— Наче він народився вчора, — пробурмотів один із них, перегортаючи черговий сувій.
— Або його ім'я навмисно стерли, — відповів інший.
Тоді вони спустилися у світ смертних.
Розпитували старійшин, мандрівників, торговців, навіть тих, хто жив у найвіддаленіших поселеннях.
Та ніхто нічого не знав.
Аж поки одного вечора вони не почули спів.
Тихий голос лунав із маленького подвір'я неподалік. Стара жінка сиділа біля вогнища, а поруч кілька дітей слухали її пісню.
Спочатку поганці хотіли пройти повз.
Але один рядок змусив їх зупинитися.
— Коли проклятий знову прийде, минуле відчинить свої двері...
Усі переглянулися.
Стара продовжувала співати, не підозрюючи, що за деревами стоять чужинці.
— Той, чиє ім'я забуте, той, чиє минуле сховане в тіні, повернеться, коли Печатка покличе того, хто не повинен був вижити...
Один із чоловіків повільно стиснув кулак.
— Ви чули?
— Тихо.
Пісня продовжилася.
— Він прийде не як герой і не як ворог. Прийде той, кого прокляли за те, що він знав правду.
Вогонь у багатті раптом спалахнув сильніше.
А стара жінка заспівала останні слова майже пошепки:
— І коли відкриється чорний шлях, він поверне борг тим, хто колись забрав у нього все...
Пісня стихла.
На подвір'ї запанувала тиша.
— Що це за пісня? — нарешті запитав один із поганців.
Стара здригнулася, помітивши незнайомців.
— Давня колискова. Її співала ще моя бабуся.
— А звідки вона її знала?
Жінка похитала головою.
— Казала, що цю пісню передавали в нашій родині поколіннями. Ніхто вже не пам'ятає, про кого вона.
Поганці мовчали.
Але тепер у них з'явилося те, чого не було раніше.
Слід.
Не ім'я.
Не обличчя.
А уривок старого пророцтва.
Один із них повільно посміхнувся.
— Отже, він уже був тут.
— Ні, — відповів інший, дивлячись на згасаюче багаття. — Судячи з пісні... він був тут дуже давно.
Вони ще не знали, ким насправді був незнайомець.
Не знали, що з ним сталося.
Не знали, хто його прокляв.
Але тепер вони зрозуміли одне: його минуле було пов'язане з Печаткою набагато тісніше, ніж вони могли уявити.
І, можливо, незнайомець повернувся у світ не вперше.
Можливо...
Він повернувся після багатьох років забуття.
Наступного дня вони знову повернулися до старих записів.
Тепер вони шукали вже не ім'я.
Вони шукали все, що могло бути пов'язане з Печаткою, давніми прокляттями та подіями, які могли залишитися поза межами офіційних літописів.
Один зі старих сувоїв привернув їхню увагу.
На ньому була зображена карта місцевості, якої вже давно не існувало на сучасних картах.
Гори.
Ліс.
І позначка, зроблена чорним чорнилом.
— Що це?
Інший нахилився над картою.
— Схоже на старе святилище.
— Святилище?
— Або місце, яке колись ним було.
Вони мовчки переглянулися.
Поруч із позначкою стояв короткий напис, майже стертий часом.
Розібрати його повністю було неможливо.
Але одне слово залишилося чітким.
Печатка.
Чоловік повільно згорнув сувій.
— Збирайтеся.
— Куди?
Він подивився на карту.
— Туди.
Вперше за довгий час вони отримали напрямок.
Але вони ще не знали, що ця дорога приведе їх не лише до сліду з минулого.
Десь серед гір уже чекала печера.
І те, що знаходилося всередині неї, мало відкрити їм значно більше, ніж вони шукали.