Таємна печера

Тим часом у таємній печері теж було неспокійно.
Раптово один зі жреців різко зігнувся навпіл. Його тіло затремтіло, а з губ бризнула темна кров. Він упав на одне коліно, важко хапаючи повітря. На підлозі спалахнули залишки ритуального кола, а червоні руни одна за одною згасли, ніби хтось силоміць обірвав їхній зв'язок.
По всій печері прокотився глухий гуркіт. Каміння здригнулося, зі стелі посипався пил, а полум'я смолоскипів на мить стало синім.
- Що сталося? - холодно запитав бог, не відводячи погляду від жреця.
Той витер рукавом кров із губ і насилу відповів:
- Маріонетка... Вона прийняла удар на себе. Зв'язок було розірвано, тому вся сила повернулася до мене.
- Як таке можливо? - насупився дракон.
- В останню мить він прийшов до тями... Я відчув, як його воля вирвалася з-під контролю. Такого не повинно було статися. Я все зробив правильно...
Один із соратників зробив крок уперед.
- Ви перевіряли його минуле?
- Так.
- І що знайшли?
- Нічого. Під час війни вся його родина загинула. Він був самотнім. Такі люди зазвичай швидко ламаються...
Бог різко вдарив кулаком по кам'яному столу. Тріщини миттєво розбіглися по його поверхні.
- Дурні! Ви досі нічого не зрозуміли! Нам потрібні не самотні люди. Нам потрібні ті, кому є що втрачати. Страх за рідних - найміцніший ланцюг. Саме він перетворює найсильніших на слухняних маріонеток.
У печері запала важка тиша. Ніхто не наважувався заперечити.
Раптом повітря стало холоднішим.
Полум'я смолоскипів здригнулося, а тіні на стінах витягнулися неприродно довгими. У центрі печери простір ніби викривився, і з густої темряви повільно вийшла постать у довгому чорному плащі.
Жерці інстинктивно відступили.
Бог і дракон миттєво піднялися.
- Хто ти? - пролунало в печері.
Незнайомець усміхнувся.
- Не хвилюйтеся. Я не ворог.
- Тоді хто? - холодно запитав бог.
- Той, хто має з вами спільну мету.
- Ми не укладаємо союзів із тими, хто приховує своє ім'я, - різко відповів дракон.
Незнайомець тихо засміявся.
- Ім'я... Це лише слово. Важливіше те, що я можу вам запропонувати.
- І що ж? - примружився бог.
- Допомогу.
Усі мовчали.
- Я теж хочу, щоб вони відповіли за свої вчинки. Але не просто загинули... Це було б надто легко. Я хочу, щоб вони втратили все, чим дорожать. Щоб відчай став їхнім єдиним супутником.
У печері запала мертва тиша.
Бог уважно дивився на незнайомця, ніби намагався побачити його справжнє обличчя під капюшоном.
- Чому ми маємо тобі довіряти?
- Не повинні, - спокійно відповів той. - Але незабаром ви самі зрозумієте, що без мене ваша війна приречена.
З цими словами він простягнув уперед руку.
У його долоні спалахнув маленький чорний вогник.
Полум'я не давало світла.
Воно лише поглинало його.
І вперше за довгий час навіть бог мовчки замислився.