Фатальна війна

Звідусіль лунали крики. Полум'я охоплювало міста й села, а небо затягнув густий чорний дим. День і ніч змішалися в одну нескінченну темряву, освітлену лише пожежами та спалахами битв.
Ніхто вже не міг сказати, хто завдав першого удару.
У світі богів були переконані, що дракони порушили давню клятву миру. У світі драконів не сумнівалися - саме боги викрали їхню священну Печатку. Кожна сторона вірила, що лише захищає свій народ.
Саме ця віра й стала початком війни.
У цей час головнокомандувач богів терміново скликав воєнну раду. Зала була переповнена воєначальниками, але навіть найдосвідченіші з них не приховували тривоги.
- Дивно, - промовив один із богів. - Як Печатка драконів опинилася у нашому світі?
- Я теж цього не розумію, - відповів інший. - Щоб заволодіти нею, потрібна кров когось із драконячого роду. Це майже неможливо.
Головнокомандувач повільно підвівся. Поки всі чекали відповіді, він машинально провернув на пальці срібне кільце й ледь підняв брову. Так бувало щоразу, коли він напружено обдумував наступний крок.
- Про це поговоримо пізніше. Зараз найважливіше - захистити наш світ і людей. Якщо почнемо сперечатися зараз, втратимо ще більше життів.
Тим часом у світі драконів панував такий самий гнів.
У великій залі палацу один за одним збиралися воєначальники. Їхні голоси гриміли, мов грім перед бурею.
- Як вони посміли забрати нашу Печатку? - гримнув один із генералів. - Хто вони такі? Боги? Їм ще далеко до нашої могутності!
До зали швидким кроком увійшов ад'ютант і низько схилив голову.
- Генерале Шеню, боги знову прислали гінця. Вони просять зустрічі, щоб обговорити ситуацію.
Шень повільно провів долонею по правому вуху, на мить замислився, після чого потер підборіддя.
- Обговорити? Після того, як вони вкрали нашу святиню? Ні. Це лише спроба виграти час. Нам нема про що говорити.
Ад'ютант мовчки вклонився й залишив залу.
Наступного ранку почалася перша велика битва.
Дракони стрімко прорвалися через гірський перевал і до заходу сонця захопили прикордонну фортецю богів. Над її мурами замайорів прапор драконів.
У їхньому таборі святкували перемогу.
Та вже за два дні боги повернули фортецю.
Вони знайшли лише обгорілі мури, зруйновані башти та сотні тіл, що лежали по обидва боки поля бою.
Перемога не принесла радості.
Минали дні.
Біля Кам'яної ущелини дракони розгромили великий загін богів. Воїни вже святкували успіх, коли побачили, що під час битви полум'я охопило священний ліс, який століттями вважався святинею їхнього роду.
Дерева, що пам'ятали багатьох поколінь драконів, перетворилися на попіл.
Через кілька днів уже боги здобули перемогу біля Великої річки, змусивши драконів відступити.
Але потужні удари зруйнували стародавню дамбу.
Вода стрімко ринула в долину, затоплюючи села, поля й дороги.
Десятки родин залишилися без домівок.
З кожною новою перемогою обидві сторони втрачали щось набагато цінніше.
Далеко від поля бою, у невеликому селі, жила звичайна родина.
Батько був теслею, мати вирощувала лікарські трави, а двоє дітей щодня допомагали по господарству.
Вони не знали, хто винен у війні.
Для них найважливішим було пережити ще один день.
Щовечора вся родина збиралася за маленьким дерев'яним столом.
- Скоро все закінчиться, - тихо говорив батько.
Він усміхався дітям, хоча сам уже давно перестав вірити власним словам.
Одного вечора неподалік села спалахнула запекла битва.
Небо стало багряним.
Земля затремтіла.
Будинки почали руйнуватися просто на очах.
- До храму! Швидше! - крикнув батько.
Разом із сусідами вони кинулися до стародавнього храму.
Його товсті кам'яні стіни пережили не одне покоління, і люди вірили, що переживуть і цю ніч.
Священнослужителі відчинили ворота для всіх.
Матері притискали до себе дітей.
Старі мовчки молилися.
Молодь допомагала пораненим.
Та війна не пожаліла навіть святині.
Під час чергового зіткнення могутній удар влучив у пагорб поруч.
Здригнулася земля.
По стінах побігли тріщини.
За мить із гуркотом обвалився дах.
Священнослужителі до останнього виводили людей назовні.
Коли пил осів, від храму залишилися лише уламки колон, розбитий дзвін і купа каміння.
Наступного ранку родина повернулася до свого дому.
Від нього залишилися лише обгорілі балки.
Батько мовчки підняв із попелу маленьку дерев'яну іграшку, яку колись власноруч зробив для молодшого сина.
Більше рятувати було нічого.
Разом із сотнями інших людей вони залишили рідне село й вирушили в невідомість.
Минали тижні.
Небо й далі розривав рев драконів.
Назустріч їм здіймалися боги, оточені осліплюючим сяйвом.
Гори вкривалися тріщинами.
Річки виходили з берегів.
Ліси перетворювалися на згарища.
Міста спорожніли.
Дороги заповнили люди, які втратили все.
Обидві сторони продовжували вигравати битви.
І водночас програвали війну.
У таборах дедалі рідше святкували перемоги.
Командири все частіше дивилися не на карти, а на довгі списки загиблих.
Одного вечора генерал Шень мовчки стояв над картою. Він повільно провів долонею по правому вуху, потер підборіддя й довго вдивлявся в позначки зруйнованих поселень.
- Ми здобуваємо землі... - тихо промовив один із генералів. - Але кого ми будемо захищати, якщо люди загинуть?
Того ж вечора у світі богів головнокомандувач мовчки провернув на пальці срібне кільце й підняв брову, вдивляючись у список полеглих.
Після довгої мовчанки він сказав:
- Ми виграємо битви... але втрачаємо світ.
Уперше за весь час війни обидві сторони зрозуміли одну й ту саму гірку істину.
Вони втратили значно більше, ніж здобули.
І якщо війна триватиме далі, незабаром не залишиться нікого, кого потрібно буде захищати.
Саме тоді серед воєначальників уперше пролунали слова, які ще недавно здавалися неможливими.
- Настав час сісти за стіл переговорів.