Несподіваний гість

Над площею запанувала така тиша, що було чути лише тихий шепіт молитов. Люди не зводили очей із жертовника, стискаючи долоні від хвилювання.
Раптом повіяв крижаний вітер.
Одним поривом він загасив усі вогні.
Площу накрила непроглядна темрява.
Людей охопив страх. Такого ще ніколи не траплялося.
І раптом у кінці вулиці спалахнуло яскраве світло.
Усі одночасно обернулися в той бік.
Вона...
Та, якій вони щороку приносили квіти й підносили молитви.
Тай завмер, не вірячи власним очам.
Це була вона — та сама дівчина, яку він зустрів на галявині й бачив у своїх снах.
Мія спокійно рушила вперед.
Натовп мовчки розступався перед нею, ніби невидима сила сама прокладала їй шлях.
Лише Тай залишився стояти на місці.
Коли Мія підійшла до нього, вона лагідно всміхнулася, взяла його за руку й повела за собою.
Площею прокотився здивований шепіт.
Та раптом дорогу їм перегородив Яма.
Мія зупинилася перед ним.
— Ти так довго змушував усіх боятися тебе, — тихо сказала вона. — Невже думав, що страх зробить тебе сильнішим?
Яма презирливо всміхнувся.
— Я все одно сильніший за нього.
Мія поглянула на нього.
— Ти досі нічого не зрозумів.
Яма стиснув кулаки.
— Я хочу безсмертя. І отримаю його.
На мить запала тиша.
Мія простягнула руку.
— Отримаєш.
Тієї ж миті землю огорнуло полум'я.
Воно не обпалювало ні трави, ні людей. Увесь вогонь зосередився лише навколо Ями.
Він закричав і впав навколішки.
Та вже за мить крик стих.
Коли полум'я згасло, на його місці стояв величезний пес із шерстю, схожою на живий вогонь.
Яма спробував підвестися, але завмер.
Мія підійшла до нього й поклала руку йому на голову.
— Ти хотів жити вічно? Живи.
Вогняний пес підняв на неї очі.
— Але відтепер твоє життя належить тим, кого ти змушував боятися.
Пес повільно схилив голову.
Мія відступила.
Навколо стояла тиша.
Ніхто не знав, що робити чи що говорити.
Першим із натовпу вийшов старий служитель. Він підійшов до Мії, зупинився перед нею й низько вклонився.
— Отже... настав час.