День піднесення квітів

Швидко пролетів час. За цей період у житті Тая багато що змінилося. Він втратив матір через тяжку хворобу. Хоч і назбирав гроші на лікування, та було вже запізно. Минув уже не один місяць, але він і досі іноді ловив себе на думці, що ось-ось почує її лагідний голос. Та дім зустрічав його лише тишею.
Тепер він не лише збирав квіти до свят і допомагав прибирати конюшню — він став садівником. Пану Ямі сподобалися його квіти, працьовитість і старанність, тому він доручив хлопцеві доглядати за садами.
Для всіх стало несподіванкою, що Яма почав змінюватися. Він уже не кричав через кожну дрібницю, іноді навіть відпускав працівників додому раніше й підвищив їм платню. Люди не розуміли, що стало причиною таких змін, але ніхто не поспішав ставити зайвих запитань.
І ось настав День піднесення квітів.
Із самого ранку місто ожило. На вулицях панувала метушня. Люди поспішали з кошиками, наповненими квітами, стрічками та святковими дарами. Кожен хотів, щоб саме його оселя цього дня виглядала найгарнішою.
За давньою традицією будинки прикрашали червоними й золотими стрічками. Чому саме такими — вже ніхто достеменно не пам'ятав. Та звичай передавався з покоління в покоління, і ніхто не наважувався його порушити.
— Тай, лови! — весело вигукнула Міка, кидаючи йому черговий клубок стрічки.
— Обережніше! Якщо знову зачепиш ліхтар, пан Яма нас точно не похвалить, — засміялася Міла.
Тай лише усміхнувся й спритно впіймав стрічку.
— Не хвилюйтеся. Я все встигну.
Дівчата подавали йому квіти та прикраси, а він оздоблював верхні частини будівлі, куди вони не могли дістатися.
До вечора місто змінилося до невпізнання. Вулиці сяяли сотнями ліхтарів. Червоні й золоті стрічки легко коливалися від теплого вітру, а аромат свіжих квітів заповнив усе довкола.
На початку головної вулиці височіла статуя Принцеси Піднебесся. У руках вона тримала білу квітку. Біля підніжжя вже лежали десятки букетів і підношень, а голову прикрашав вінок із найкращих квітів.
Люди сміялися, танцювали й вітали одне одного. Незаміжні дівчата йшли парами: одна розкидала квіти, інша — ніжні пелюстки. Хлопці сором'язливо дарували вподобаним дівчатам букети, а тисячі вогників мерехтіли навколо, ніби самі зорі спустилися на землю.
Тай дивився на все це й мимоволі усміхався. Востаннє він бачив таке свято ще тоді, коли була жива мати. На мить йому здалося, ніби вона стоїть поруч і так само милується містом.
Та святковий гомін раптово почав стихати.
Настав час поклоніння.
Навіть діти перестали бешкетувати. Люди один за одним схиляли голови. Над площею запанувала така тиша, що було чути лише тихий шелест стрічок, які колихав вітер.
Першим до статуї підійшов монах зі своїм юним помічником. У руках він тримав статуетку білої квітки, а хлопчик років десяти ніс кошик із водою, їжею та вином — дарами для піднесення.
За ними йшов пан Яма, а слідом — всі інші. У руках кожен тримав по три пахощі.
Вони стали навколішки перед статуєю й почали молитися.
Тай краєм ока глянув на пана Яму й завмер.
Той поводився зовсім не так, як зазвичай. Не було ані звичної зверхності, ані холодного погляду. Він мовчки стояв, опустивши голову, наче його щось непокоїло.
Це помітили й інші.
Ніхто не наважувався порушити тишу. У повітрі відчувалося дивне, незрозуміле напруження, ніби саме свято затамувало подих в очікуванні чогось невідворотного.