Таємна клятва та останній заповіт

Бабуся Зіва - так її звали - мала повагу всього селища, і не просто так.

Вона була однією з небагатьох, хто ще пам'ятав таємний клан, про який люди давно боялися навіть говорити. Клан, що носив ім'я «Тиха Зірка».

Чому саме така назва?

Бо його представники завжди дарували людям надію. Проте їхня сила мала свої правила. Варто було порушити хоча б один пункт давньої угоди - і наслідки могли бути непередбачуваними.

Умови здавалися простими. Але лише на перший погляд.

Перше: про існування клану та його силу не можна було говорити нікому й за жодних обставин - навіть рідним і найближчим людям. Порушення клятви могло накликати біду.

Друге: бажання потрібно було формулювати чітко й конкретно. Якщо думка була нечіткою, воно могло здійснитися зовсім не так, як задумувалося.

А якщо людина не вміла писати?

Це не мало значення. Достатньо було щиро подумати про своє бажання - і його почують.

Третє: за допомогу потрібно було заплатити не кров'ю чи життям, а знаннями. Чим більше людина знала, тим більшим був шанс отримати бажане. І знання не обов'язково мали стосуватися освіти. Це могли бути вміння гадати, знання астрології, хитрість, досвід, старі книги - усе, чого людина навчилася протягом життя.

Четверте: після укладення угоди людина ставала союзником «Тихої Зірки». Якщо клан потребував допомоги, вона мала відгукнутися - іноді через зв'язки, іноді власними діями.

Не мафія. Не шахрайство.

Просто взаємна підтримка.

Сила «Тихої Зірки» була великою, але навіть вона не була безмежною.

Зіва довго дивилася на Бай Лу, а потім обережно взяла її за руку.

- Шкода, але тепер настав твій час.

- Мій час? - нерозуміюче перепитала дівчина.

Старенька ледь усміхнулася.

- Ти одна з тих, хто залишився. І я сподіваюся, що саме ти допоможеш нам завершити те, що почалося багато років тому... і нарешті зняти це прокляття.

Бай Лу не до кінця розуміла, про що говорить бабуся.

Вони вже розмовляли про їхній рід, про давню клятву й прокляття, яке, за словами Зіви, наближалося до свого кінця. Та як саме вона могла його зняти, дівчина не знала.

- Бабусю...

Зіва стиснула її руку.

- Зірочко моя... мені вже час покинути цей світ. Але пам'ятай: я завжди буду поруч.

Вона поклала долоню на серце Бай Лу.

- Не бійся. Нарешті ми зможемо бути вільними.

Тремтячими пальцями Зіва дістала з-під одягу невеликий амулет і вклала його в долоню онуки.

- Тепер він твій. З часом ти все зрозумієш.

Бай Лу стиснула амулет, відчуваючи його холод на шкірі.

Зіва подивилася їй просто в очі.

- Мія... Я так сумувала за тобою. Моя маленька принцесо...

- Що?..

Бай Лу завмерла.

Зіва простягнула руку до її обличчя й ніжно витерла сльози.

А потім її рука безсило опустилася.

Її не стало.

На мить усе навколо ніби завмерло.

Залишилися лише тиша, холодний амулет у долоні, невимовлені запитання й біль від втрати людини, яка знала про неї набагато більше, ніж сама Бай Лу.

А десь далеко, за межами маленького селища, ще жили ті, хто пам'ятав ім'я «Тиха Зірка».

Бай Лу поки не знала, що її історія з цим кланом була набагато складнішою, ніж вона могла уявити.