,,Крихкий мир,,

Яскраве сонце щедро заливало землю своїм теплом. Вулиці села були сповнені життя: звідусіль лунав дитячий сміх, люди неквапливо займалися своїми справами, а легкий вітер кружляв у повітрі рожеві пелюстки сакури.
Дерева вже починали відцвітати, вкриваючи землю ніжним рожевим килимом. Діти бігали між ними, ловили пелюстки долонями й плели маленькі квіткові вінки.
- Як же гарно... І нарешті спокійно, - тихо промовила дівчина.
Це була Бай Лу.
Струнка, із засмаглою шкірою та великими світлими очима, у яких завжди жила надія. Її обличчя вирізнялося ніжними рисами, а легка усмішка ніби зігрівала кожного, хто зустрічався з нею поглядом.
Здавалося, сама природа створила її особливою - такою, що не зовсім належала цьому світові.
Попри свої сімнадцять років, Бай Лу вражала мудрістю. Вона залишалася життєрадісною й доброю навіть тоді, коли навколо панували війна, страх і смерть.
Односельці часто дивувалися, звідки в такій юній дівчині стільки сили.
Бай Лу підтримувала тих, хто втрачав надію, і завжди нагадувала:
- Навіть після найтемнішої ночі неодмінно сходить сонце.
Минуло лише два роки відтоді, як закінчилася війна.
Тепер люди могли спокійно виходити на вулиці, не озираючись на кожен шурхіт і не боячись, що наступна мить стане останньою.
Здавалося, війна залишилася далеко в минулому.
Та пам'ять не поспішала відпускати тих, хто пережив її.
- Досі не віриться... Ще зовсім недавно ці вулиці були залиті кров'ю. Усюди лунали крики, плач і благання про допомогу, - тихо сказала дівчина, що стояла поруч.
Її звали Шива.
Вона була нижчою за Бай Лу, мала лагідний погляд і спокійний характер. Хоча їй було лише чотирнадцять, поруч із нею завжди ставало затишніше. Від Шиви віяло теплом і тихою впевненістю, яка дарувала людям спокій.
Вони познайомилися випадково на самому початку війни.
Те, що почалося як випадкова зустріч, із часом перетворилося на міцну дружбу, яку не змогли зруйнувати ні страх, ні біль, ні втрати.
Шива раптом замовкла.
Її усмішка зникла, а погляд став важким.
Бай Лу повернулася до неї.
- Шива?
Дівчина не відповіла.
Вона дивилася кудись удалину, але, здавалося, вже не бачила ні квітучих дерев, ні дітей, що бігали вулицями.
Перед її очима знову ожила та страшна ніч.
Ніч, яку вона так і не змогла забути.
Бай Лу тихо торкнулася її плеча.
- Це вже минуло, - прошепотіла вона.
Шива повільно підняла на неї очі.
- Ні, Бай Лу... - ледве чутно відповіла вона. - Не все.