Крихкий мир

Яскраве сонце заливало землю теплом. Село жило своїм звичним життям: звідусіль лунав дитячий сміх, люди неквапливо займалися справами, а легкий вітер підхоплював рожеві пелюстки сакури й кружляв ними над вулицями.

Дерева вже починали відцвітати, залишаючи під ногами ніжний рожевий килим. Діти бігали між стовбурами, ловили пелюстки долонями й плели з них маленькі вінки.

- Як же гарно... І нарешті спокійно, - тихо промовила дівчина.

Це була Бай Лу.

Струнка, із засмаглою шкірою та великими світлими очима, у яких завжди жила надія. Ніжні риси обличчя й легка усмішка надавали їй особливого тепла.

Здавалося, сама природа створила її такою, ніби вона трохи не належала цьому світу.

Попри вісімнадцять років, Бай Лу дивувала людей своєю мудрістю. Вона залишалася доброю та життєрадісною навіть після всього, що принесла війна. Коли хтось втрачав надію, дівчина завжди знаходила слова підтримки.

- Навіть після найтемнішої ночі неодмінно сходить сонце, - любила вона повторювати.

Минуло лише два роки відтоді, як закінчилася війна.

Тепер люди могли спокійно виходити на вулиці, не здригаючись від кожного шурхоту й не боячись, що наступна мить може стати останньою.

Здавалося, усе найстрашніше залишилося далеко позаду.

Та пам'ять не поспішала відпускати тих, хто пережив ті часи.

- Досі не віриться... Ще зовсім недавно ці вулиці були залиті кров'ю. Усюди лунали крики, плач і благання про допомогу, - тихо сказала дівчина поруч.

Її звали Шива.

Вона була трохи нижчою за Бай Лу, мала лагідний погляд і спокійний характер. Їй було лише шістнадцять, але поруч із нею завжди ставало затишніше. Від Шиви віяло тихим теплом і впевненістю, що мимоволі заспокоювала інших.

Вони познайомилися випадково на самому початку війни. Принаймні, тоді їм обом здавалося, що це була лише випадковість.

Насправді ж саме з цієї зустрічі почалася історія, яка згодом змінить не одну долю.

Те, що почалося зі звичайного знайомства, з часом переросло в міцну дружбу - таку, яку не змогли зруйнувати ні страх, ні біль, ні втрати.

Шива раптом замовкла.

Її усмішка згасла. Погляд застиг десь далеко, за межами тихого села.

Бай Лу повернулася до неї.

- Шива?

Дівчина не відповіла.

Вона дивилася вдалину, але, здавалося, вже не бачила ні рожевих дерев, ні дітей, що бігали вулицями.

Перед її очима знову ожила та страшна ніч.

Ніч, яку вона так і не змогла забути.

Бай Лу обережно торкнулася її плеча.

- Це вже минуло, - прошепотіла вона.

Шива повільно підняла на неї очі.

- Ні, Бай Лу... - ледве чутно відповіла вона. - Не все.