Місто завмер. За секунду до опівночі час сповільнився. Сабріна стояла посеред головної площі — тепер відновленої, спокійної, майже звичної. Але у повітрі ще залишалася тиха напруга — останній імпульс незавершеного.
У її грудях щось загорілося — не біль, не страх, а спогад.
«Ключ у тобі. Він не для знищення. Він — для народження.»
Ці слова прозвучали не зовні, а всередині. Голос був знайомим. Аурель. Його не було поряд, але він все ще був з нею.
Сабріна поклала долоню собі на серце. Срібне світло пробилося крізь пальці, розливаючись навколо. Вулиці засяяли м’яким ореолом, лампи світилися інакше, дерева розцвіли за мить.
Час пішов далі. 00:00. Полноч
Але вона знала: це не кінець.
Це — початок.