Пролог

Під вечірнім небом в окопі сиділа бойова група. Після виснажливого дня втомлені бійці нарешті мали можливість відпочити. Більшість бійців сиділи біля імпровізованого столу, яким слугувала звичайна квадратна дошка, поставлена на ящик, і уминали вареники. Окремо від компанії вже спав снайпер - він не змикав очей більше доби, тому заснув навіть не повечерявши . Так само, окремо, лежав непритомний кулеметник, весь замотаний пов'язками, деякі з яких уже стали багряними. Командир, що водночас виконував роль медика, сказав, що до завтра він вже отямиться.

В окопі панувала тиша, наче самі стіни вбирали звуки, лише гучне дихання бійців порушувало це мовчання. Командир, якого звали Аполлон, також не вечеряв. Він стояв біля краю окопу, розглядаючи далечінь. Його тривожні очі невпинно вдивлялися в темряву. Звук снарядів, які розривалися далеко на горизонті, лунали приглушеним громом. Аполлона мучило погане передчуття. Інтуїція підказувала, що наближається таке, що він може не пережити.

Аполлон звик довіряти своїй інтуїції. Це робило ситуацію ще дивнішою: що може йому загрожувати тепер, коли він зі своєю групою перебував так далеко у тилу? Що може бути небезпечніше за те, що вони вже пережили? А пережили вони штурм цілої роти. А зараз, після контратаки ворог розбитий та відступає, союзні війська вже мали відкинути їх на кілька кілометрів. Аполлон не міг знайти відповіді. І це лякало його найбільше.

Та, попри всю логіку, командир не міг заспокоїтися. Усе його нутро кричало: "Біжи! Тікай! Ховайся!" І щосекунди відчуття небезпеки зростало так, немов лавина, що зповзала з гір. І в останню мить все зникло неначе хтось обірвав нитку, що тримала його страх. Інтуїція вже не кричала тікати, а наступної миті його вже не стало. Спалах був настільки яскравим, що здавалося, ніч перетворилася на день. У небо здійнявся ядерний гриб.