Оповідка дванадцята. Варя

Варвара росла сиротою.  
Її виховала бабуся. 
Була дівкою чесною і щирою.  
Не боялася в очі правду казати.  
Вроду мала незвичну: струнка, з міцними ногами та спокусливо округлими стегнами, маленькі груди ніжно виднілися з сорочки,  ніжні руки з довгими пальцями, ніби у панночки, темне волосся заплетене в дві невеличкі коси, і дуже великі темно-карі очі, які завжди дивилися гостро, ніби заглядали десь всередину, в саму душу.  
Мало хто міг стерпіти той погляд.        
    Хлопці вважали її гоноровою, не поступливою, та ще й без приданого.  
Так, невеличка бабова хата з городом і мале господарство.  
Її однолітки вже сім’ї мали, а Варя так в дівках і ходила, за що сильно тужила стара бабця.  
- Не гоже дівці самій бути, треба мужа мати, діток родити – частенько починала розмову стара. 
- Ой йой, бачу я тих мужів: Оксана, вже третю дитину має, а її чоловік ще по сусідках бігає. А Олеся по тижнях на вулицю не виходить, синяки ховає. Ніби у Оленки все добре, так свекруха постійно кричить. Травилася вже, ледь порятували. А Ганнуся? Як співала гарно. А тепер що? Гризеться за межу з сестрою чоловіка. Он де голос її знадобився – перекрикувати крик. 
- То що, сама хочеш жити? Я вже стара, вік мій недовгий, - тужила бабуся. 
- Ні, я вийду заміж. Як полюблю. Як знатиму, що мене люблять. 
- Ой, внучко, то гріх Бога гнівити. Он сусідський Грицько до тебе тулиться, росли разом. Чом очі варочиш? Жіноча доля – рід берегти, сім’ю дбати.  Муж – то господар, він завжди дому тримається, господарством завідує. Так, буває й таке, що муж б’є чи невірний, то так Бог послав за гріхи. Треба терпіти. 
   Такі розмови в них були часті.  
То на городі, то в хаті за вишиванням.  
Варя любила бабусю.  
Розуміла, що вона їй добра бажає, та бачила, що дійсно з одноліток сама не заміжня й лишилася.  
   Гриць їй був як брат, тому в женихи не годився. 
А решта хлопців на селі були їй не до смаку. 
Та й сімейний досвід подруг не квапив до шлюбу.  
Бабчині розмови почали її мучити. 
То й закралася в неї думка, що буле весь вік свій дівувати. 
Хто зна, може така доля. 
Та раптом Іван. 
Сирота. Прийшов в село на літо найматися.  
Так покохала Варя вперше.  
Щиро і просто.  
До них він зайшов випадково, шукав сусідів. 
Так познайомилися.   
На Купальські разом стрибали через вогнище і пообіцялися одне одному.  
  Скромне зробили весілля та й прчали господарювати. 
Іван хату добудував, нову піч вимурував, сам віз змайстрував  та сани.  
Почали люди до нього звертатися, бо майстер був добрий.  
Бабця раділа, молодим не заважала, щожня Богу дякувала, ікони цілувала. 
     Варя берегла свою сім’ю: не було в них сварок, ніколи сусіди не чули крику чи гучних гулянь, гостей майже й кликали, з сусідками вона нічого про свою сім’ю не обговорювала.  
Це трохи дратувало місцевих балакух, та молода родина жила сваїм щастям, а не про люди. 
   Через два роки з’явився в них хлопчик, а коли носила під серцем другу дитину, дізналася, що Іван покохав іншу. 
    Не сварила.  
    Не кричала. 
    Попросила його піти геть.  
    Бабця злягла і більше не вставала.  
Перестала говорити, а згодомм і їсти – в думках просила Бога її забрати і за всі гріхи розплатитися, щоб Варі Івана вернути і жити в кубельці.  
    Та бачила, що онука не прощала чоловіка і чекала, коли той піде з їхнього дому і життя.  
  Не було такого на селі, щоб жінка чоловіка з дому виганяла. 
  Або навпаки, або не далеко чи не надовго.  
  Не так, як Варя. 
- І куди я піду? Тут мій син, наш дім, ти, - почав Іван. 
- Ти хороший майстер, в будь якому селі роботу знайдеш, - наполягала Варя. 
- Я оступився. Піддався. В них робив воза на подвір’ї  і Уля то їсти виносила, то пити. Говорили багато, поки я працював. В церкві бачилися,ї вона так співала, що душа плакала. Потім на ярмаці зустрілися. Так звиклися бачитись… 
- То нащо ти додому вертався після бачень? До мене йшов нащо? Лишайся там, як тобі добре,- вперше майже крикнула Варя. 
- Я люблю тебе і нашу родину,- вирвалося в Івана. 
- Я тобі себе віддала всю, нема для мене інших. І я не зможу бути з тобою після неї. Бридко. Її проклинаю. Бо мою душу забрала. Сиротою знову зробила.   
Іван відчував провину. 
Кляв себе.  
Став згадувати, що Уля йому готувала. 
Вирішив, що підлила щось. 
Казали ж бо, що в травах знається. 
Варю дуже любив і сина. 
    Жив сам, дому не мав, а з нею щастя знайшов і сам все зруйнував.  
  Не думав, що так вийде.  
  Любив обох.  
  Уля була не така, як Варя: завжди весела, балакуча, на столі смачні страви, в домі порядки, все з піснею робила. 
Поруч неї було легко і весело. 
    Варя ж спокійніша, не співала ніколи, страви готувала простіші, зайнята була то сином, то бабцею, то господарством.  
Так і жив майже рік на дві жінки.  
Поки Варя не здогадалася.  
Випадково.  
   Уля ще лишилася в серці, та виховувати її дітей і шукати іншого щастя собі  і життя з нею Іван не збирався.  
 Лишалася надія, що Варя простить і вони будуть жити далі.  
 Та Варя була вперта. 
Іван пішов.  
Більше про нього ніхто нічого не чув 
Бабця померла. 
   Варя лишилася з двома дітьми. 
    Це було викликом для села, порушенням споконвічних правил. 
  Якщо жінка і була сама, то чи вдовиця чи сирота. А тут при живому чоловікові... 
  Якщо щось в родині і траплялося, сварка яка чи обман розкривався, то для жінки завжди було страхом залишитися самій  з дітьми, без підтримки.  
   А тут жінка сама обрала таку долю... 
  І що ж сталося? 
Та нічого, жила собі своїм розумом.    
 Сусідка діток бавила, поки Варя поралася по невеликому господарству.  
   Гриць приходив допомагати.  
То город прогорає чи поскородить, гній вивезе, води наносить.  
  Може надіявся, що вона передумає і погодиться за нього піти.. 
Не передумала. 
  Не було до неї по селу осуду. 
Ну може старші жінки дещо дивувалися: 
- Диви яка, сама сирота, та ще й чоловіка вигнала, дітей осиротіла. 
- То ж не просто так. А по ділу. І бач, сама якось справляється. А деяким заміжнім, ще й наука буде. Може менше під чужі спідниці будуть заглядати... 
      Варя народила дівчинку.  
Маленьку і світленьку квітку, так і назвала – Квітослава.  
   На Великодень до неї приїхали гості здалеку.  
То була молодша сестра вже покійної бабці з сином. 
Вони багато років не бачилися, а оце вирішили навідати. 
Навіть не знали, що бабця померла. 
   Тай так гостювали, що забрали Варю з дітьми до себе десь під Польщу.  
    Варя з сусідкою попрощалась, іконам помолилась, на могилку до бабці сходила, зібрала діток і довго про неї ніхто не чув. 
 Лиш через багато років прийшов лист аж з Австалії, то дізналися, що Варя вийшла заміж і оселилася там.  
Як її туди занесло ніхто не знав, та писала сусідці, щоб могилку бабусі доглядала і в хату когось пустила жити, щоб не повалилася. 
Ще було фото її вже дорослих дітей на фоні великого будинку з Варею. Постарілою, але гарною з великими виразними очима.  
   А між листом і світлиною була купюра невідомих грошей. 
  Сусідка в місті правдами- неправдами їх поміняла і все життя ходила до церкви ставити свічку «За здравіє» Варі, бо були в страшній скруті, то мали як вижити. 
   А в хатинці молода сім’я оселилася.  
Най будуть щасливі!