Оповідка одинадцята. Вкрадене щастя.

Уля вже декілька років не співала в церковному хорі.  
     Одного разу, проходячи повз храм, вона зустрілася з бабою Ганею, місцевою знахаркою.  
Уля зверталася до неї завжди, коли хтось в родині занедужав чи просто за порадою.  
Бабця частенько просила її допомогти зі збором і сушінням лікарських трав, розказувала, яка чим допомагає.  
- Доброго дня, тітко Ганно! 
- Доброго здоров’я, дитино. Хай Бог помагає. Як зможеш, прийди до мене, дочко, завтра пообіді. Допоможеш звіробій зібрати. Якраз день хороший на таку справу. 
- Добре, - відсторонено погодилася Уля. 
- Ой, дитино, давай- но присядемо на лавці. Бачу турбує тебе щось. 
Уля присіла на край, серце було важке і зустріч з  тіткою та ще й біля церкви видалося їй проведінням.    
- Знаю, я, мабуть, чого тужиш. Щось півнатяком жінки говорили… Знай  кожному своє. Чужого не займай. Сама намучишся. Піди до церкви  помолися. І на співи церковні йди, долю дітям у Бога проси. 
- Я,- тихо почала Уля, - полюбила. Вся в тій любові хожу. Кругом його бачу. І він, серцем чую, мій. Нічого мені не мило. 
- Ти знаєш, - почала бабця Ганя, - я правду кажу, ти люба мені, як доня рідна. Помагаєш завжди. То й послухай, мене, ніби матір тобі каже.  
Вона зробила паузу і продовжила: 
- Я довгий вік живу, Богу дякую, і бачу, що ми, всім людом, кару носимо. Біди, що маємо, самі на себе поклали. Я смерть бачила, війну, знаю  на що люде здатні… Бог так просто не карає. Колись, видно, ми всім миром згрішили сильно. За що і розплачуємося.   
Та  ще додаємо,  примножуємо біду діями своїми. Ти, дочко, вийшла за старшого, а кров молода грає…Любов для дівки розкіш, тому пісень в народі журливих багато. Бо не всі її мають. От і шукають, з долею граючи. Ти гріх береш на себе перед шлюбним чоловіком, дітьми, тим паче  дочок  маєш. Любові тої мало буде, а втрат багато. Бо з обману діла не буде. Не кради чужого щастя. Знай, за гріх треба розплатитися. Як не ти, то діти твої будуть його нести.  
Наступного дня і у всі інші дні Уля до баби Гані більше не заходила... 
Уля дійсно полюбила. 
Їй було байдуже, що про це скажуть інші. 
Та слова тітки Гані вразили. 
Особливо, про дітей. 
Про те, що вони будуть нести її гріх.  
    По селу пішли чутки: молода жінка зраджує свого старшого чоловіка та ще й не скривається. 
Може якби по тихому, то й не було б розголосу, бо, чого його таїти, буває таке в людей. 
Але така відвертість і неприхованість навіть сумнівним молодицям дозволяля відкрити свого брехливого рота з докором чи насмішкою.  
А може й заздрість.  
Бо в самих ніякого хлопа чи мужа не було, а Уля аж двоє мала. 
  Що б хто не казав чи не думав, а Семен виду не подавав. 
Чуткам не вірив.  
В селі мав повагу велику і відкрито ніхто не смів  йому якось і натякнути.  
   Улі теж в очі не попрікали, але між собою плітки обсмоктували, та  очима в усі боки двигали.  
  Лиш раз було, на Різдво після служби котрась з молодиць хотіла зачепити Улю при людях, та бабця Ганя вчасно їй рота заткнула, нагадавши, що нещодавно лиш сама трав’яний збір просила, щоб вагітність назавжди сховати. 
- Уля, збирайся, до кумів поїдемо. Я коней запряг, - майже вигукнув Семен. 
- Поїдь сам з дітьми – відповіла Уля. 
- Ні, всі будемо. Я тобі не приказую. Я прошу. Ти моя жона, матір моїх дітей.  
- Прости мені. Я винна перед тобою, -   чесно сказала Уля 
- Давно простив, - відповів Семен 
Уля знову стала співати в церкві. 
Вона не перестала любити Івана.  
Вона не почала любити Семена. 
Їхні поля та худобу пізніше заберуть в колгосп.  
А їхні дівчатка не матимуть власних дітей.