Оповідка дев’ята. Геля.

    Колись, під час іншої війни, кацапські загони запалили наше село щоб втекти в димовій завісі.    
   Людям довелося жити в погребах, вцілілих сараях чи виритих землянках.  
     На відкритому вогні у знайденому посуді або, навіть, солдатських касках варили їстівну баланду.   
    Все це лягло відбитком на душах людей. 
В кожній родині було своє горе і у всіх разом горе було спільне.     
    Нещастя поєднали всіх у селі. 
Кожен знав біду сусіда, чим міг тим і допомагав: один одному відбудували хати, ділилися, садили городи, забирали і виховували дітей, які залишилися без батьків, хоча самі щодень жили напівголодь.       
    Внутрішній поштовх людяності став порятунком для всього села.  
Через допомогу один одному і вижили.   
  Галинка лишилася зі сестрами Настею, Пронею та  старим батьком Семеном у напівзруйнованій хаті. Мама померла до війни. Змарніла вся. А одного ранку не прокинулась. 
  Старшого брата, Василя, забрали на фронт.  
    Дитинство завершилося і довелося швидко дорослішати.   
 Їхня хата частково вціліла.  
Бог вберіг.  
Вогонь пошкодив частину даху і завалилася одна стіна.  
Батько підлатав як міг, щоб в неушкодженій частині можна було жити.   
   Як прийшли німці  у село, то один солдат зайшов у двір.   
Галина якраз принесла хмизу з сестрами.  
Він знаками попросив води.  
   Налякані дівчатка стояли на місці і боялися щось зробити. 
    Він почав щось шукати в кишенях,   бурмотів своєю мовою і явно сердився. 
    Потім підійшов до Галинки, взяв  її долоню, вийняв якийсь згорток і поклав у неї. 
Розвернувся і пішов геть.  
     То був маленький шматочок шоколаду...  
Перший в її житті. 
     Після німців знову прийшли кацапи.  
Ходили по людях, щось просили щось забирали...  
    Дівчата й молодиці вимощувалися крейдою, вдавали, що тиф.  
Так декому вдавалося себе берегти...  
  Багацько в селі чого зруйнувалося: і хати, і церква, та страшніше, що цілі родини.   
   По завершенні війни повернувся брат Василь.  
   Він добудував  кімнату, перекрив  залізною бляхою дах і змурував нову піч. Найсмачніші пироги  були саме з цієї, рідної печі.  
   А згодом одружився.  
Жінку, Шуру, привів жити в батьківську хату. 
   Так вони гуртом почали оживати.  
   Старші сестри з 14 років почали працювати у колгоспі доярками.  
Шура ходила з ними.    
 Корови відтоптували їм пальці на ногах, руки боліли від мозолів.  
Тяжка праця їх зморювала.  
Юні дівчата мали вигляд старших жінок зі змореними очима.  
  Василь влаштувався на цукровий завод в сусідне село.  
  Ми з батьком були вдома.  
Він майже не вставав, а я поралася по господарству.  
   Коли Шура народила дівчинку, Наталку, всі дуже тішилися. 
Ангелик в хаті з’явився!  
  Та скоро їй треба було ставати до роботи і дитя гляділа Галинка.  
   Коротке тоді було материнське щастя.    
- Гелюню, як розтопиш плиту, нагрій виварку води до вечора,-  попросила тоді мене Шура, цілуючи Наталю зранку.   
    Дівчина день поралася, крутилася на городі, вморилася і забула про ту воду.  
  Потім, як згадала, швидко накидала хмизу і ледь дотягла ту виварку, щоб нагріти її.  
Геля часто підкидала дровини і відкрила піддувало, щоб  краще горіло і швидше закипіла вода.  
    Потім її покликав батько. 
І в тому поспіху вона не помітила маленької Наталі, якій кортіло подивитися на бульбашки у воді.  
Дівчинка підсунула услін  щоб піднятися... 
     Почувся страшний гуркіт падаючої каструлі та страшний крик...  
       Наталю не врятували.  
Сильні опіки.   
       Батько скоро пішов за онукою.  
Не міг витримати.   
       Галину не сварили.  
Мала ще була. 
Але Шура від тоді нічого її не просила.  
        Старші сестри згодом вийшли заміж в сусідні села. 
А Шура народила ще двох синів і доньку. 
       Галина часто ходила на могилу батька і Наталі.  
Їх поховали поруч.  
    Їй не було страшно на кладовищі, навпаки спокійно. 
Вона розмовляла з ними обома.  
А на маленьку могилку завжди приносила цукерку чи трішки шоколаду:  
“Наталю, ти тут їх не встигла покуштувати, можливо, там зможеш...” 
     В сім’ не було карточки Наталки, не встигли зробити. 
Тоді хфотографи рідко приїздили на село.  
То була ціла подія!  
Люди вбиралися гарно і ставали чи біля хати, чи на лавці сідали гуртом. 
Потім хфотограв ще домальовував на карточці одяг чи прикрашав що.   
     А Наталя залишилася лише в пам’яті близьких. 
І в церкві.  
Одного разу Геля помітила на стіні під куполом зображення  ангелика і довго дивилася  поки не впізнала там її, Наталочки.  
    Час ішов.  
 Геля почала працювати в колгоспі.  
  Женахався до неї бригадир, та вона до нього не тулилася і заміж не пішла.   
    Потім, десь у 20 полюбила. 
Вперше.  
    Приїхав в село фельдшер і мав організувати медичний пункт.  
Гелю  відправили йому допомагати записи робити.  
    А  вона  закохалася.  
Дивилася, слухала його і любила з кожним словом.  
   Зранку прибігала в контору раніше, щоб його першим зустріти.   
    Він жонатий був і в місті мав сім’ю.  
    Куди їй було гріха брати? 
Так і любила мовчки. 
І, мабуть, любить  досі.  
   Василя раптом нестало.   
Любий братик! 
Війну пройшов, а в мирі пропав... 
     На цукровому заводі підміняв сторожа вночі, і побили його там сильно, бо не дозволив красти.  
  Півживого привезли на підводі, але до наступного ранку він вже не дожив.  
  Шура посивіла.  
Лишилася сама з дітьми.  
І я поруч.   
  Вона тоді вперше, після того випадку Гелі приказала:  
- Догляди їх, якщо мене не стане. Тільки добре догляди. 
- Догляжу, - пообіцяла та.  
  І дійсно, пішла за Василем через рік.  
  Галинка виховувала племінників.  
Не будучи матір’ю, стала нею.  
   І догледіла.  
Всі школи покінчали та в міста виїхали. 
В інститути пішли.   
Хлопці закордон виїхали на роботу.  
А племінниця ближче до столиці перебралася. 
    А Геля сама лишилася в пустій хаті.  
До сестер поки живі були пішки ходила, бо села поруч.  
Та в церку щотижня.  
 І на кладовище, рідних провідати, поговорити.  
 Племінниця з сім’єю  її щоліта  навідує не лише, щоб допомогти. 
Сюди тягне сила роду. 
Бо тут наша душа.