Оповідка сьома: Старі фотографії.

Різниця кілометрів  відчувалася у тиші.  
Це створювало відчутя спокою, хоча щоденні новини були тривожними. 
   Я часто розглядала  фотографії,  розвішані на білих стінах. 
    Коли ми збиралися, я забрала всі наші фотоальбоми. 
Не могла так просто залишити пам’ять. 
   Думаю, я ще не навчилася насолоджуватися моментом вповні… 
Тому для мене такі важливі фото…    
Дивишся через якийсь час на історію в них і згадуєш: ага, там була щаслива…а там було затишшя перед бурею. 
В старості гляну на світлини і згадаю все: коли посміхалася, раділа, сумувала, наряджалася чи щось святкувала. 
  Фотографії, як вартові стану душі і моментів, які тікають крізь пальці. 
  Старі фотографії зберігають наше минуле і навічно закарбовують посмішки рідних людей,  яких вже немає поряд.  
  В батьківській хаті таких світлин повно.  
Пожовклі, чорно-білі, з вигорівшими написами від руки на звороті.  
У кожної фотографії, чи, як каже тітка Геля карточки, своя історія.  
   Влітку, зазвичай, навідувавши тітоньку, я завжди любила їх роздивлятися. 
    І  сьогодні я  теж довго вдивлялася в рідні обличча на світлинах. 
    Мені здалося ніби  вони посміхнулися до мене. 
 Так, по-рідному. 
  Ми з тьотью  прибирали в хаті.  
Діставали і просушували зі скрині старі речі.  
Тітка Галина  обережно їх виймала і розповідала про кожну історію:  
"Це сорочка твого батька, мого братика Василя, а це твоєї мами, вона в ній до церкви ходила".    
   Якась особлива магія відбувалася тоді. 
Ніби зараз зайдуть в хату батько з мамою, а ми вже їм речі підготували. 
    Відчувалася їхня присутність. 
І не моторошно-потойбічна, а рідна, обіймальна. 
    Тітка крім речей дістала зі скрині старі пожовклі фотографії і почала розповідати про кожну. 
Були світлини ще юної матері, татко у галіфе, мої дитячі фото з братами. 
 Такі смішні! 
Закутані в теплі хустки і валянках, явно більшого розміру. 
  Серед інших  світлин було фото невідомої мені жінки, змореної але дивогарної.  
Це була моя бабця Уляна. 
   Я довго розглядала її обличчя.   
Поки тітка не відволікла мене питанням: 
- Гарна жінка? Мені старші сестри казали, що мала вроду хист до співу. 
- О, розкажи про неї, бо я й нічого не знаю – попросила я. 
- Так ось  з тої краси клопоту  було багато: чоловіків чарувала, а жінки ненавиділи.  
Деякі знахаркою чи навіть відьмою вважали, бо в травах розбиралася. 
Як почала  співати в церкві на службі, то всі сільські мужчини почали до храму ходити.  
Там її твій дідусь, мій батько і побачив, і поки піп службу правив, стояв і дивився на неї мов вкопаний, до хреста не підійшов, на храм не дав, поклони не бив, не хрестився.  
А на другий день посватав.  
Він був старшим на десять років і по тих мірках заможний. 
Батьки благословили союз.    
 Молоду ніби не запитували.  
Але вона призвичаялася до нього, стала хазяйкою в новій хаті. 
Пішли діти.  
Спершу дівчатка,  твої тітки Настя та Проня, я , потім син, мій брат і твій батько Василь. 
Чоловік нею тішився. 
    Тітка Геля зробила паузу і почала шукати фото діда, але не знайшла і продовжила розповідь: 
     - Господарство в них примножувалося.  
Але чи зурочив хто, чи Бой його знає, та почала вона марніти і таїтися від чоловіка і дітей.  
Вже не знаю чи правда, чи ні, ніби мама закохалася в іншого мужчину та ще й жонатого. Що там було, а чого не було не знаю, та маю думку, що ми, її доньки, носимо гріх нашої матері Уляни.  
- Містика прямо. Ніколи раніше не чула такого. 
- Так, давай з тим завершувати, а поки сонце і погода роботу зробимо, а завтра розкажу далі, якраз день для цього.