Оповідка шоста. Далекі села

Чоловіку треба  було вертатися на роботу.  
Було лячно, невідомість тримала в тривозі. 
 В нашому містечку більшіть мешканців виїхала.  
Магазини працювпли лише декілька годин на день. 
Місцевий чат став основним інформаційним центром. 
Було домовлено писати без назв, адрес і прізвищ: 
“ Хто їде через П, напишіть в приватні” 
“ Якщо є зайві ліки - несіть в магазин К” 
“ Кому треба корм для тварин? Лишу біля червоного” 
“ Щось відомо про світло? Район Н?” 
“Бачила бригаду. Роблять” 
“ В магазин на перехресті завоз продуктів. Готівка” 
“ Фермери біля лебедів продають молочку. Прямо з машини. Зараз. В кого діти – безкоштовно” 
“ Напишіть, хто виїзжав через Б. Чи безпечно?” 
“ Несіть тканини. Плетемо. Баба Маша” 
“Шумно. Тримаймося” 
  Люди об’єднувалися.  
Темні часи спонукали людей бути світлими. 
Щоб вижити. 
  З чату була зрозуміла загальна обстановка і відносно безпечний маршрут виїзду чи в’їзду. 
  Ми вирішили, що він візьме машину і по можливості буде навідуватися сюди. Якщо все загостриться – повезе нас на кордон до Польші. 
Там має зустріти брат. 
Знову прощання.  
Обнялися.  
Поїхав. 
Бережи Господь. 
  Щоб відволіктися від постійної тривоги  ми почали обживатися.  
Вкотре виявили, що тьотя майже не користувалася приладами: бойлер, духовка вимкнуті, електрочайник, пралка в упаковці.  
- Я з криниці воду беру, на плиті грію. То все ви  купили, от і пользуйтесь. – сказала вона мені, поки я роздивлялася. 
  Ми все приєднали і увімкнули.  
Світло  було, газ подавався. 
Зв’язок теж ловив і мобільний інтернет тягнув майже на всі поділки.  
  Продуктів вистачало.   
Місцеві магазини працювали за звичним графіком. 
Ми ще свої привезли, чоловік навіз та й тітонька мала цілий погріб запасів. Вона хазяйка добра. 
  Шкільне навчання стало дистанційним.  
Вчителі створили окремі предметні групи з дітьми і давали завдання.  
Деякі робили записи - коротку інструкцію і надсилали на опрацювання.  
   Сину було чим зайнятися. 
Крім того, йому почала звонити однокласниця – вони разом робили домашні по відеозв’язку або на гучномовці. 
Ніби Ліза, якщо я правильно почула. 
Я теж працювала онлайн. 
- Бачиш. Приїхав. Сам. – почала тьотя, поки я чистила картоплю на борщ. 
- Так, - коротко вадповіла я. 
- Ти прости його.  Бач, і хлопець повеселішав. Йому татко треба. Та й тобі мужчина…ще ж молода. 
- Ой, тьотю, я ж то все розумію. Минуле не зміню. А теперішне можу. І зараз, як ви кажете, треба бути при купі. 
- От і ловко, - підсумувала вона. 
   Чоловік навідувався до нас по можливості раз на два чи три тижні.  
   Син вже мав тут нових друзів. 
Вони бігали  на річку, рибалили чи  каталися на велосипедах.  
  Я  тут спокійна. І сину добре. 
  Тому ми вирішили ще залишитися пожити певний час у селі. Хоча в наше передмістя вже верталися люди.