Оповідка п'ята. Другий шанс

   Я прокинулась рано. 
Не хотілося винурювати з теплого ліжка і великої перини в батьківській хаті.  
 Та треба було вставати і допомагати тітці. 
Я застелила пишне ліжко, склала великі подушки і накрила їх вишитим вуголком.  
  Синуля спав в сусідній кімнаті на дивані.  
Нехай ще поспить. 
  Добре, що в будинку була облаштована ванна і підведені всі комунікації.  
Це додавало комфорту. 
   Поки чистила зуби, побачила, що пралка запакована. 
Тітка нею не користувалася.  
Видно влітку на Луку ходила прати, а з холодами – нагрівала на плиті виварку і у ночвах.  
Вона так звикла. 
  Я вдягнула зручний спортивний костюм і пішла на кухню.  
   Тітка була там не сама.  
Приїхав мій чоловік. 
- Привіт.  
- Привіт. Добрий ранок, тьотю. 
- О, дитино, прокинулася. Ну і ловко. Будемо сніданок лаштувати. 
   Тітка заварювала чайник. 
Він сидів за столом.  
Біля вікна стояли пакунки.  
Безліч пакунків. 
    Я розгубилася і не знала куди себе діти.  
Але зловила себе на думці, що зраділа його приїзду. 
  Він виглядав зтурбовано.  
Зелена в’язана кофтина з великою горловиною була колись моїм подарунком. Вона підкреслювала його зелені очі. 
І стала мені сигналом першого кроку. 
- Як доїхав? Як...взагалі?, - запитала я присідаючи поруч.  
- Якраз тьоті розказував про це. Я був на нічній зміні. 24 зранку мав мінятися. Транспорт не ходив. Йшов пішки з Києва. До вас. Пообіді прийшов. Вас не було. Я зрозумів, що поїхали сюди. Ключ від дому в мене є, ти знаєш. Зайшов, пусто так. Вибухи чутно, дім вібрував.  
- Боже мій, це ж все було вчора! Оце, діти, доля в нас така. Таке пережити треба. Добре, що тепер  всі в кубельці – тьотя теж долучилася до розмови і сіла за стіл. 
- Сусіди ввечері виїзжали на кордон.  Мене підкинули до райцентру. Там я дечого купив і найняв місцевого водія до села. Так і добрався – завершив розповідь чоловік. 
- Ну і слава Богу! – резюмувала тітка Геля. 
- Ви тут снідайте, я піду собаку нагодую і курям дам, - продовжила вона і почала збиратися на двір. 
Ми ще трохи помовчали.  
Чайник закипів. 
Як тоді... 
- Будеш чай. На травах,- запропонувала я 
- Буду. 
Мовчки зробили по ковтку. 
- Знаєш, я відразу про тебе й сина подумав. Як ви там? Пішки йшов і думав, думав... Злякався сильно за вас. Коли побачив пустий дім, розгубився. Але сусід виручив. Сказав, що ви відразу поїхали. А вони ще збираються.  
   Ми сиділи поруч. 
Образа за скоєне вже була чимось далеким і не таким важливим. 
  Мені було добре. 
Я скучила за ним.  
Не вистачало його.  
Розлука дала обом час на роздуми.  
Війна пришвидшила рішення. 
- Ти вибач мені, - почала я, - я теж не права. Стосунки – це щоденна робота. Вони самі по собі не будуються. Я погрузла в рутину і загубила нас. 
- Ти мені вибач.  Постарайся. Я винен. Але все в далекому минулому. Зараз важливі лише ми.  
  Він взяв мою руку і поцілував її.  
Я відчула його подих, губи...  
Боже, як я сумувала за ним! 
Я люблю його, а решта вже не важлива. 
   Син застав нас на кухні в обіймах.  
- Мам, тат оце круто! Що на сніданок? 
   Тьотя Геля зайшла до кухні і ми всі разом поснідали 
  Розпакували всі речі, наносили дрів в хату. 
    Наступного ранку на перинах ми прокинулися вдвох...