Оповідка четверта. Коти

       Відколи чоловік пішов з нашої родини, я максимально намагалася не травмувати сина.  
       Тому ніколи не перечила його з батьком  спілкуванню і зустрічам. 
       Але того сімейного таткомаминого він вже не мав.  
        Провину за розпад нашої сім’ї я відчувала  і на собі.  
         Це сталося три роки тому.  
   Того дня я взяла до рук телефон чоловіка, щоб глянути час. І в цей момент прийшло повідомлення: 
« Добраніч, Мій місяцю». 
Я переглянула попередні не видалені повідомлення з цього номера: 
«Привіт Киця!  
  Ти сердишся? 
Може я мало роблю для того, щоб ми зустрілися… 
  Але я сильно скучаю… 
Думаю про Тебе.  
Завжди. 
  Моя бажана.  
Я закоханий.  
В Тебе, Кицюнічка. 
Я – твій.  
А Ти – моя. 
   Дуже сумую.  
Тримайся, моя дівчинко.
  А Ти думаєш про мене? 
Скоро побачимося і покохаємося. 
Дуже хочу до Тебе – Кицюненяточко. 
   Моя красуня!  
Я Тебе люблю і чекаю зустрічі!  
Я вирвуся!»  
….. 
«Мур!  
Привіт Котик! 
   Я не сержуся.  
Просто прийняла все як є…і змирилася. 
   Я розумію, що Ти маєш купу роботи вдома…плюс немає очевидної причини чому Ти кудись повинен їхати… 
Я велика дівчинка…все добре. 
   Якось все складно, особливо морально. 
Роботи багато…часу мало…можливості робити цю роботу немає як… 
   Нам треба триматися, варіантів немає.  
Люблю і сумую за Тобою… 
  Може  хоч би нечаянно побачимося?
Мій Котик!  
Муррр.  
Я лише Твоя! 
Скучаю за Твоїми плечами…губами… руками…за всім Тобою…мій хлопчик. Хочу Твоїх дотиків…  
Мур.  
Коли дивлюсь на сонце через вікно, то уявляю Тебе… 
  Ти вже спатки?  
Я хочу до тебе. 
Підрозділася б до Тебе під бік… 
Підповзла) 
Якесь дивне слово там вийшло)  
Підрозділася б також.  
Коханий… 
Такий жаданий… 
Скільки ще чекати…невідомо….Мур…точно потягнуся поруч Тебе. 
  Дуже Тебе не вистачає, очей…посмішки і погляду.  
Скучила невимовно.  
Постійно думаю про Тебе.  
  Добраніч. Мій місяцю!» 
...... 
      Тринадцять років шлюбу, довгожданий син, будівництво власного дому, плани на літні канікули, думки про ще одну дитину, випічка його улюблених сверликів з абрикосовим варенням щовихідних, - все стало неважливим за декілька хвилин перечитування повідомлень. 
 

    Чайник кипів.  
Я не чула, хоча стояла поруч.  
Син прийшов вимикати плиту, бо думав, що нікого нема на кухні. 
- Мам, ти чого? Він же свистить. Закипів давно.  
- А, так. Зроблю чай.  
- Угу. Тільки я в себе поп’ю, бо дограти ще хочу рівень. Домашку зробив. Можеш перевірити, якщо хочеш. 
- Добре, як хочеш. 
Мені було важко говорити і хотілося побути самій. 
   Коли син пішов з чаєм в свою кімнату, я відчула на губах сльози. 
Я сіла. 
Чула шалений стукіт свого серця.  
  В голові такий хаос думок: як себе вести?  
Що робити? 
І тут зайшов чоловік: 
- О, чайчик. І випічка пахне. Прекрасно. 
Він підійшов до столу і сів поруч. 
- Що з настроєм? 
- Я ніколи в житті не, не читала чужих листів. Але сьогодні, випадково...ти лишив телефон, а мені треба був точний час... і тут...ось це. Ти давно так зі мною...мучишся... 
хочеш вирватися? 

       Він не очікував. 
Це було видно. 
       Я зачепила за щось глибинне, потаємне і лише його.  
Та я мала право. 
Право жінки.  
Право матері.  
Право людини врешті решт.  
- Це все віртуально. Нічого не було. І як ти могла брати мій телефон і перевіряти мене? 
- Що робимо далі?,- відповіла я питанням на питання. 
- Що хочеш...Знаєш не треба тут робити з мене негативного героя.  
- Оу, - вихопилося в мене. 
- Я ніколи тебе не зраджував. Це переписка і все. Родину кидати не збираюся і з нашого дому нікуди не піду. 
- Оу, - все, на що були сили для відповіді. 
Ми довго мовчали.  
Чай охолов.  

       Далі жити з ним я не могла.  
Одна брехня.  
І в тій брехні вони обоє щасливі.  
Ну що ж, не затримую.  
       Якщо він планував вирватися, то я не триматиму. 

 
- Знаєш, я лише шмат підгледіла. Хто знає скільки часу то все триває? Як далеко ви зайшли?  І це не ПРОСТО переписка, це зізнання, це визначення приналежності один одному, це спогади про руки, плечі, губи...Це стосунки.  
- От зараз давай заспокоємося. Я сьогодні посплю у вітальні, а зранку поговоримо, добре?, - запропонував він. 
- Добре, - погодилася я. 
Ніхто з нас ту ніч не спав.  

      Зранку я завезла сина до школи.  
Не хотіла повертатися додому.  
Зайшла до кав’ярні. 
Випила какао з маршмелоу і карамеллю.  
Думки притихли за ніч.  
Але рішення не змінилося – жити з ним не можу.  
Як я не помітила? 
Хоча ми не спілкувалися.   
Так, купи, принеси, заїдь… 
       Писали один одному сухі робочі повідомлення, затримувалися на роботах, вдома сиділи в своїх телефонах…    
 Ми всі винні. 
       Побут і однаковість опріснили нас як пару.  
Мені навіть було зручно, що він не поруч: був час на себе, роботу і сина. Фактично, я його відпустила. 
 Чоловік не відчував моєї уваги і заповнив її іншою. 
       Я не могла згадати, коли ми разом обговорювали фільм, чи взагалі щось дивились чи кудись ходили.  
Або вклавши сина сиділи вдвох на  кухні… 
       Не згадала, бо такого не було.  
Років п’ять точно. 
   Зі спільних мандрівок були лише поїздки в село до моєї тітки і тут по місцю.  
Все. 
       А та, інша, розворушила його душу, розбудила мужчину, зробила потрібним, жаданим, сексуальним.  Таким, яким він не відчував себе поруч мене. 
       Я фатально неуважна. 
Не відчула і не зрозуміла, що в нас проблеми.  
Та й він не почав покращувати наші стосунки, ділитися зі мною своїми переживаннями,  бажаннями чи думками, а створив нові.  
       Крім того, знаходячись в одному будинку зі мною встигав вести таємну переписку і робити романтичні дзвінки.  
        Ховаючись. Оглядаючись. 
І від цього, скоріш за все, ще й кайфувати: таємнмця додавала вогню. 
      То як же тепер з цим жити?  Простити і ніколи не згадувати.  
Сім’ю зберегти. 
       Чи розійтися, бо то ж зрада.  Як довіряти після цього? Як ? 
         Навряд чи це в них відразу припинеться.  
Це ж не насморк. 
   Тому треба перш за все бути чесною з собою: а я жити з ним не зможу.