Оповідка третя. Рідна хата пахне пирогами.

Давно я не була в батьківській хаті!  
    
     Мами з татом  рано не стало.  
Але в село ми навідувалися до тітки Галини,  Гелі, як її в родині називали, рідної сестри батька, і будинок підтримували.  
       Тітка весь свій вік прожила поруч з батьками.  
Заміж не вийшла.  
       Мене і братів допомагала глядіти.     
Бувало мама насварить, а я біжу до тітки жалітися, а вона так вислухає мене уважно і назад до мами відправить, бо маму треба слухатись. 

   Рідне село невеличке. Розмістилося біля річки і лісу.  Воно звжди манило мене до себе.
     Все там було до ладу: і краєвиди, і милі хати, і щирі люди. 
    Ловко, як кажуть місцеві.  
    В селі лише дві довгі вулиці Стара і Нова та хутір.  На початку Нової ,  на одному кутку поруч примостилися невелика церква, сільрада, контора, школа, лавка, невеликий сквер та цвинтар.  
Чи то для зручності чи хто зна для чого.  
   Товари до лавки привозили рідко.  
Туди йшли більше щоб поговорити та обмінятися новинам, ніж щось купити.   
    По селу  влітку їздило багато машин -  діти навідували своїх батьків.  
   Тричи на тиждень їздили автівки і довго сигналили, а коли люди виходили з дворів – зупинялися і відкривали багажник – то був такий собі магазин на колесах.  
    Коли  ми з чоловіком та сином йшли вулицею з зупинки автобуса, всі віталися і розпитували нас, а під вечір приносили нам домашнього молочка, меду, яєць десяток, а сусідка Митрофанівна пригощала смачнезними виргунами і давала банку малинового варення.  
  Всі були як одна велика родина!  
Лише там я відчувала таку щиру гостинність. 
Допомогти чи пригостити було звичною справою.  
І робилося без підтекстів чи очікувань, а просто по – сусідськи. 
   Ми їхали сюди з задоволенням.  
Тут забувалася щоденна метушня, п’янило чисте повітря і тиша.  
Та й тітці хотілося допомогти. 
   Вона розпитувала нас про все, цікавилася нашим життям, піклувалася і переживала.  
Завжди передавала закрутки, в’язала теплі светри. 
     Найсмачніші пироги ми куштували лише з рідної печі. 
     Великі, ароматні, з різними начинками та рум’яним верхом. Це був смак любові і дитинства, якого так не вистачає зараз...
  Синуля тут мав свої активності: навчився кататися на велосипеді і плавати, допомагав батьку щось лагодити.  
    Вони разом змайстрували в садку дерев’яний стіл з лавками з обох боків під накриттям. 
Це стало нашим улюбленим місцем для вечірніх посиденьок. 
    В  батьківській хаті майже все зберіглося від часів її будівництва. 
      В двох кімнатах і сінях були  побілені крейдою стіни і пофарбовані дошки підлоги.  Ткані доріжки, старовинний стіл і стільці, ліжка з перинами, велика скриня, вишиті рушники, ікони і фотографії в рамочках.  
     Ми щороку старалися підремонтовувати хату і покращувати умови для тітки, звичайно допомагали з городом, то святе.  
    Вона не  дуже дозволяла змінювати щось, але на деякі речі все ж таки погоджувалася.  
    Таким чином з’явилася невеличка ванна кімната у сінях, подвійні вхідні двері, новий ганок, батареї під вікнами і подвійна система опалення: газовий конвектор та дров’яний котел,  вмурований в піч.  
       На кухні, навпроти печі з плитою та лежанкою стояла нова робоча поверхня з  умивальником, газовою плитою,  електродуховкою та холодильником.  Стіл і стільці були батьківські. Ми їх відшліфували і полакували.
     Під вікном  стояла велика дубова лавка. Раніше вона вміщала гостей, чи служила за зручну полицю. На одному краї були сліди від ножа - мама завжди там різала кропиву качкам.
     В одній кімнаті тітонька нам дозволила покласти новий килим ( поверх нього все рівно настелила нові ткані доріжки), і поставити диван. 
Цю кімнату бабуня  Геля берегла і майже не заходила.       Там все було як нове: старовинне ліжко з периною, ковдрою зі збитими великими подушками, ікони на покутті, скриня, шафа з різьбленням, в середині якої були охайно розложені букетики сухої лаванди. 
Кімната регулярно провітрювалася і завжди була прибраною. 

- Як приїдете жити, буде вам і комната, - щороку казала бабуля.  

  А ми нічого не відповідали, так лише угукали.  
Ми живемо в передмісті столиці і своїй дитині мріємо купити квартиру  або добудувати щось до свого житла.   
   Але бабусю ображати не хотіли, тому думку свою з цього приводу не озвучували. 
   

      Щороку мешканців у селі ставало менше і менше.  
Більшість людей навідувалася влітку на відпустки та канікули.  
       Молодь виїжджала в міста і ми помічали все більше і більше пустих хат.  
      Згодом ми теж почали їздити рідше: то навчання, то робота...  
      А коли чоловік від нас пішов, то додалися ще фінанси.     
     Проте я все одно старалася знаходити хоч декілька вихідних і сама приїзжала до тітки підтягти якусь роботу і посмакувати смачнезними пирогами.