Оповідка друга. Порахую я хмаринки.

     Я думаю, ми, діти, дуже сміливі.  
Ми можемо бути по – дорослому спокійні і безстрашні.  
Навіть круті. 
Ми є опорою в складні часи.  
Але все ж таки ми діти. 
    Перший вибух мене розбудив. 
Я підвівся і подивився у вікно.  
Світало. 
Я подумав, що в когось вибухнув газовий балон.   
Почувся гавкіт собак і я чекав виття сирен пожежних машин.  
Ліг.  
     Проте наступні вибухи дали зрозуміти, що то були геть не газові балони.  
Не може бути такого, що відразу стільки…  
      Я пішов до маминої кімнати. 
Як в дитинстві, коли снилися дурниці. 
      Вибухи чулися з різних сторін, віконні шибки вібрували.  
  Мама прокинулася і обняла мене.  
Так я, обійнявшись з мамою, зустрів війну.  

- Треба збиратися і їхати.  
- Куди, мамо? 
- Куди? .... Там де безпечно....В село, до бабусі Гелі.         Там рідна хата, піч, дрова, погріб, колодязь в дворі. Тут не виживимо: зв’язку і світла може не бути, обстріли поруч. Якщо зайдуть – нікого не пошкодують... То війна... Не думала, що таке доведеться пережити, але треба швидко рятуватися. 
  

   Наша маленька джилі вмістила в себе крім нас і купи накиданих речей ще собаку і кота, які вперше їхали в машині і тривожно лежали на задніх сидіннях між рюкзаками і теплими речами,  ковдрами, фотоальбоми з усіх часів, ноутбуком, аптечкою і документами в торбі з місцевого магазину.
   В багажнику в сумках лежали всі продукти з холодильника і морозильника.  

   Ми хапали те, що вважали за потрібне і відразу несли в машину.    
    Я забрав з кухні три чашки, іменні : моя з фоткою і мамину з татом. Там ще були вже зтерті написи про таємниці їхніх імен.  
Чомусь вирішив, що то цінні речі.  

     Я  повимикав всі прилади і зашторив вікна.  

    Все оглянули і закрили двері.
    Було дивно залишати дім.  

   Якраз в моїй кімнаті завершили ремонт і все пахло новим. 
     А ще мама замовила крутий босівській стілець мені для навчання і геймерства.  
Таке…   
     Проте звуки вибухів і дим на горизонті не давали часу думати: треба швидко їхати.     

     Я зняв на телефоні коротке відео: наш спорожнілий дім і те, як ми відїзжали від нього. 

   Хто зна, може в останнє. 
 Я сидів на місці пасажира, мама за кермом.  
Зазвичай я їзджу позаду, але зараз все не як завжди. Їхали мовчки і швидко.  

       Тягнулися біля блок постів.  
Нас зупиняли військові, оглядали машину і питали куди прямуємо.  

       Після блок постів дорога ставала пустішою.  
Машини, які їхали поруч, теж були заповнені людьми, домашніми тваринами і клунками. 
       В одній дівчина була так затиснута речами, що я злякався, коли побачив людське обличчя між рябих сумок у вікні.  
Люди залишали звичне життя і їхали в невідомість. 
 

   Ми не зупинялися.  
     Згадав, що нічого не їв.  
Але й не хотілося.  
      Кіт вже спав в мене на колінах, а собака розлігся на задніх сидіннях.  
      Через вікно швидко змінювались картинки.  
Ліси, поля, невеличкі села...      
      Дорога далека. 
  Я спостерігав за хмаринами в небі.  
Навіть рахував їх.  
Такі величні.  
Нікуди не поспішають.  
     Пливуть собі своєю дорогою і мовчки спостерігають за людською метушнею. Можуть мати будь-яку форму.  Ніби копіюють те, що сподобалося на землі:  кудлаті баранці, паща лева чи дракона, солодка вата, посмішка, хвилі, авто з дитячого малюнку...
   Вони можуть мати різні відтінки: від прозоро-білих до темних сіро-синіх. Або білосніжно білі.
Вони чисті.  
Не мають зла. 
Може хіба переносять янголів чи людські душі... 
       

      Відсьогодні їм побільшає роботи...