Історія однієї скрині

Оповідка перша. Ліза.

-Дай домашку. 
- Неа 
- В мене контик є… 
- Загуглюй, а не торгуйся. 
   Вчителька знову не перевірила.  
Фух.  
Пронесло.  
На перерві з’їв один контик. 
Сам.  
В класі шумно.  
Але говорити нема з ким.  
Гуглю. 
   Ліза, новенька учениця, відсьогодні сидить поруч мене.  
Поділився печивом. 
Їй важко опановувати українську мову, бо родина завжди спілкувалася #осійською.  
   Ліза гарна.  
    Має фарбоване темне волосся і смужку фіолетового.  Воно привертає увагу і пахне солодкими ягодами.  Виразні очі каро - зеленого відтінку дивлятся трохи розгублено, але уважно.   
  Я причепурив своє волосся, мабуть, треба постригти.    Скажу мамі, щоб записала до перукаря.  
Минулого разу вона стригла мене сама, то й ніби нормально,  зверху лишила забагато гриви.  Тепер заважає і торчить в усі боки.  
А після шапки прилизане  ніби тиждень не мив голови.  
     Люблю, коли стрижуть коротко.  
     Тепер, як маю сусідку по парті, треба тримати прилічну форму. 
   Я погано вчуся.  
Чесно.  
Мені не важко.  
Мені скучно і не цікаво. 
  Мама просить вчитися на базовий рівень.
   Вона в мене хороша.  
   Старається. 
Працює в редакції, бере додаткову роботу додому,  щоб більше заробити. Готує смачно. 
   Інколи мама наймає таксі і ми їдемо гуляти.  
Спершу парк, може бути музей чи вистава, потім перекус в Макдональдзі і розваги на мій смак: ролики, скейт, горки… 

       Ми з мамою звикли жити разом. 
       В кожного свої задачі, але більшість справ ми робимо разом: чи готуємо, чи прибираємо, чи йдемо в магазин. Сьогодні вона обирає фільм , завтра я.   
“Месники”, “Людина – павук”, “Трансформери” чергуються з “Форестом Гампом” “Днем сурка”, “Містером Біном”.   
         Мені подобається.  


      Тато пішов.  

           Мама випадково зловила його на обмані
      Вона його не затримувала.  
           Він сказав, що вона сама винна. Зібрав речі і пішов

          А мама стала брати ще більше роботи додому.  
          Мені сказала, що тато буде жити з іншою жінкою, а ми лишаємося разом. 

          Не розумію дорослих.  Нас вчать вибачатися, миритися, а самі не вміють...
     
     Відтоді пройшло майже три роки. 
     Татка бракує.  
Ми говоримо про це з мамо. Вона каже, що кожен робить свій вибір і відповідає за нього. Тато, обравши інше життя, має його і влаштовувати, а не бігати туди-сюди.  
       Вони не розлучалися.  Ми на одному призвищі. 
         Він телефонує, інколи приїзить і забирає мене в кіно чи в Мак.  
        Бачимося ми вдвох, мама не приєднуєтся, а тої, іншої, я ніколи з ним не бачив. 
         Я трохи сержуся на маму, бо думаю, що він хоче повернутися до нас, а вона проти. 
          Кажу їй про це, та марно.  
Мама страшно вперта. 
           Надіюся на чудо… 


          Все змінилося з приходом в наш клас Лізи.  
  Я вподобав ходити до школи.  
Навіть з’явився інтерес до деяких предметів. 
      В класі Лізу прийняли.
      В неї гарний телефон, модний одяг, якісь дівчачі канцелярські штукенції і свої  гроші. Однокласниці допомагають їй з українською. На перервах влаштовують їй свої майстер-класи з правопису на дошці. Це змінило наші перерви: стало спокійніше.
       А я, ну я собі сижу поряд і думаю про стрижку у вихідні. 
      Ліза найбільше здивувала всіх на зарубіжній.  
Треба було вивчити вірш.  
    Так ось, на уроці, коли черга розказувати вірш дійшла до Лізи, вона піднялася, увікнула на телефоні  музику і почала під неї відповідати. 
    Спершу тихо-тихо, потім голосніше і швидше.  
На деяких словах зупинялася і розтягувала останній склад.  
Деякі слова колихала голосом, як хвилі.  
Всі завмерли.  
Голос зливався з нотами і відчувалася магія.  
   Це було так просто і так складно.  
  Ми почали аплодувати. 
  І я полюбив Лізу. 
А потім почалася війна... 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше