2000ні. Розділ 12. Священний хаос

У моїх кімнатах запанував священний хаос. Раніше тут пахло кавою і книжковим пилом, а тепер повітря наповнилося запахом дешевого лаку для волосся, клею і хвилювання.

Марта й Артем готувалися до весілля. Це не була підготовка, яку показують у голлівудських фільмах— з організаторами, каталогами й дегустацією тортів. Ні. Це була «спецоперація» в умовах обмеженого бюджету.

Уся моя підлога була встелена аркушами паперу. Списки. Списки гостей, списки покупок, списки того, що «можна позичити у сусідів». Артем сидів посеред цього паперового моря з калькулятором, і його чоло перетинала глибока зморшка.

— Марто, — стогнав він, тицяючи пальцем у зошит, — ми не можемо запросити всіх твоїх колег зі школи! Це ж ще п’ять порцій гарячого! Це… це пів зарплати!

Марта стояла перед дзеркалом шафи-купе, тримаючи біля себе сукню. Вона була в прозорому целофановому чохлі, куплена на ринку, але Марта дивилася на неї, як на скарб.

— Артеме! — вона різко обернулася, ледь не наступивши на список продуктів. — А як я скажу тітці Олі, що вона не прийде? Вона ж мене нянчила! Вона образиться на все життя і прокляне нас до сьомого коліна!

— Тітка Оля — це святе, — зітхнув Артем, здаючись. — Добре. Але тоді… тоді без лімузина. Поїдемо на таксі. Або на тролейбусі.

— На тролейбусі? У сукні?! — Марта пирснула зісміху, і напруга раптом зникла. — Уявляєш обличчя кондуктора? «Наречена, пред’явіть квиток!»

Вони сміялися до сліз, сидячи серед списків. У цьому був їхній секрет: вони вміли перетворювати бідність на пригоду.

Сукня… О, ця сукня стала окремим мешканцем квартири. Марта виймала її з чохла щовечора. Вона була проста, без модних тоді корсетів і стразів, аледуже ніжна.

— Вона занадто проста, правда? — питала Марта, крутячись перед дзеркалом і притримуючи тканину на талії (вона трохи схудла від нервів). — Може, треба було взяти ту, з блискітками?

Артем відривався від своїх підрахунків, підходивдо неї і дивився у відображення.

— Вона ідеальна, Марто. Бо в ній — ти. А блискітки… ти сама сяєш яскравіше за будь-якістрази.

— Підлабузник, — усміхалася вона, але я бачила, як розправляються її плечі.

Мої стіни слухали їхні суперечки до пізньої ночі.

— Торт пектиме мама! — кричала Марта з кухні.

— Ні, замовимо! Мама втомиться! — відгукувався Артем із вітальні.

— Тамаду брати не будемо, Сергій зіграє на гітарі!

— Сергій нап’ється після третього тосту!

Але найважливіше відбувалося тоді, коли списки були відкладені, а світло вимкнене. Вони лягали в ліжко — втомлені, з головами, повними цифр і імен. У темряві всі страхи — «чи вистачить грошей?», «чи не буде дощу?», «чи сподобається батькам?» — ставали меншими.

— Ти впевнена? — тихо питав Артем, знаходячи її руку в темряві. Його голос звучав серйозно, без звичної іронії. — Ти справді хочеш… отак? Зі мною? У цій орендованій квартирі, без грошей, з туманним майбутнім?

Марта мовчала мить. Я чула лише цокання годинника на стіні.

— Більше, ніж у чому-небудь у світі, Тьома, — відповіла вона. — Мені не потрібен палац. Мені потрібен ти. А палац… ми його побудуємо. Або намріяємо.

Її очі в темряві світилися так, що навіть мої холодні стіни ніби теплішали.

Я, квартира, знала: це був початок нового розділу. Вони йшли у майбутнє, яке ще не знало труднощів, але вже було сповнене віри. Я бачила багато людей. Але таких, які б так сміливо крокували в невідомість, тримаючись за руки, — ще ніколи.