2000ні. Розділ 11. Дві чашки чаю з одного пакетика

Артем і Марта жили так, ніби кожен день бувпершим. Або останнім. У них не було розкладу, не було «сімейного статуту». Вони просто жили — і цей хаотичний, щирий ритм заповнював мене вщерть.

Щовечора, коли місто за вікном затихало, вони сідали на кухні. Лише вони двоє, світло однієїлампочки і дві чашки дешевого чаю, завареного з одного пакетика (економили, сміючись, що так «смачніше»).

— Уявляєш, — говорив Артем, намазуючи масло на хліб, — ми з тобою ще зовсім молоді, а вже маємо власне гніздо.

— Це не наше, Тьома, — м’яко поправляла його Марта, дмухаючи на чай. — Це орендоване. Ми тут тимчасово.

— Пхе! — він відмахувався бутербродом. — Дурниці. Дім — це не документи на право власності. Дім — це там, де ми разом. І крапка.

Я слухала його й погоджувалася. Бо стіни можутьбути чиї завгодно, але душа дому належить тим, хто в ньому живе.

Вони любили співати. Артем брав гітару, сідав на підлогу, спершись спиною на диван. Марта сідала поруч, обіймала коліна руками й підспівувала — тихо, ніжно, щоб не стукали сусіди (хоча іноді вони все одно стукали). Їхні голоси спліталися в один: його — трохи хрипкий, її — чистий, як джерельнавода. Їхній сміх котився моїми кімнатами, наче срібні дзвони, відлякуючи тіні минулого. Я відчувала: мої стіни знову вібрують життям.

Звісно, це не була казка без хмар. Вони сварилися. О, як вони сварилися — емоційно, гучно, по-молодому. Іноді через дрібниці: забуту на столі брудну кружку, розкидані Артемові шкарпетки (які він називав «стратегічним запасом») чи невимитий посуд.

Але найчастіше причиною були гроші. Точніше — їхня відсутність.

Якось Артем прийшов додому з сяючими очима і важким пакетом.

— Дивись! — він виклав на стіл стос дорогих, глянцевих енциклопедій з історії.

Марта зблідла.

— Артеме… скільки це коштує?

Він назвав суму. Це була половина їхнього місячного бюджету.

— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнула вона. Вперше я бачила її такою сердитою. — Нам за квартиру платити через тиждень! У мене чоботи течуть! А ти… ти купуєш книжки?!

— Це інвестиція! — захищався він, хоч уже й не так упевнено. — Це для моїх уроків! Я хочу бути найкращим!

— Інвестиція?! А їсти ми що будемо? Палітурки жувати?

Вона пішла в іншу кімнату й втупилася у вікно. Артем ходив коридором туди-сюди, бурмотів щось про «нерозуміння високих цілей».

Але довго сердитися вони не вміли.

За годину він тихо зайшов у кімнату, сів поруч і поклав голову їй на плече.

— Ну, пробач… Я дурень. Я просто хотів як краще. Для нас обох. Щоб я став крутим учителем, заробив купу грошей і купив тобі сто пар чобіт.

Марта зітхнула, намагаючись стримати усмішку, але плечі її вже розслабилися.

— Однієї пари вистачить, фантазере. Але наступного разу…

— Наступного разу я спитаю. Обіцяю.

І все знову зливалося в сміх, у поцілунки, у тишу, наповнену теплом примирення. Вони засинали, переплівшись руками й ногами, на жорсткому дивані посеред напівпорожньої кімнати.

Я любила їхню наївність. Я любила їхню віру в те, що вони все подолають. Вони робили мене справжньою домівкою, навіть якщо самі називалимене «тимчасовим притулком».

І я знала: вони залишать у мені свій слід, як і ті, хтобув до них. Але цей слід буде світлим.