2000ні. Розділ 9. Портфель, крейда і план втечі

Вранці він був одним, увечері — іншим. О сьомій ранку, стоячи перед дзеркалом у передпокої, він «вдягав» на себе обличчя дорослого чоловіка. Ретельно зав’язував краватку (часто з другої спроби), пригладжував неслухняне волосся й тренував перед дзеркалом суворий погляд.

— Артем Володимирович, — шепотів він своєму відображенню. — Доброго дня. Сідайте. До дошки піде...

Йому було всього двадцять чотири. Ще вчора він сам писав шпаргалки на іспити, а сьогодні мав бути авторитетом для старшокласників, які були молодші за нього лише на якихось сім років. Серце калатало так гучно, що, здавалося, вібрувала навіть шафа-купе, на яку він спирався.

Після обіду він повертався втомлений, із важким шкіряним портфелем, який виглядав старшим за нього (здається, це був подарунок батька). Портфель пахнув старим папером і крейдою. Артем кидав його в куток, стягував краватку, ніби зашморг, і падав на той самий твердий диван.

— Хух... — видихав у стелю. — Вижив.

А потім починалася його справжня робота. Він розкладав на підлозі стоси зошитів. Червона ручка літала над сторінками, мов птах. Він хмурився, усміхався, іноді щось бурмотів:

— Ну, Петренко... ну, фантазер.

Артем був амбітним. Він не хотів бути «совковим» учителем, який просто читає підручник. Хотів запалювати очі. Ходив моїми кімнатами туди-сюди(я вже вивчила ритм його кроків: швидкий, рвучкий) і репетирував промови. Говорив про історію так, ніби це був захопливий серіал, а не набір дат.

— Вони мають думати, Марто! — казав він увечері, коли вона поверталася. — Я хочу, щоб вони не зубрили, а розуміли. Я зміню цю систему, от побачиш.

Він був мрійником. Але його мрії були не повітряними замками, а конкретними планами. Іноді, відклавши зошити, він брав аркуш паперу й олівець. Але малював не схеми уроків — малював дім. Не мене — двокімнатну «панельку» на одинадцятому поверсі. Він малював майбутнє.

— Дивись, — показував він Марті. — Тут буде велика вітальня. Камін. Справжній, на дровах. А тут — вихід у сад. У нас будуть вишні. І гойдалка. І діти бігатимуть по траві босоніж, а не по холодному ламінату.

Я слухала це й не ображалася. Я знала, що я — лише старт. Лише злітна смуга. Його слова про власний дім наповнювали мої орендовані стіни дивним теплом. Він вірив у це так сильно, що цявіра ставала майже матеріальною.

А коли вечір густішав, «Артем Володимирович» зникав остаточно. Він діставав із чохла гітару. Сідав на підвіконня, підігнувши ногу.

— Це для тебе, — казав він Марті.

Грав перебором, тихо, щоб не грюкали сусіди по батареях. Його голос був м’яким, трохи хрипким. Він співав щось із «Океану Ельзи» або «Скрябіна» — пісні, які тоді лунали з кожного вікна, але в його виконанні звучали як молитва.

Марта сиділа поруч, поклавши голову йому на плече, і слухала. У такі моменти я бачила його душу. Вона була не в краватці й не в планах уроків. Вона була в цих акордах, у тому, як він дивився на неї, у тому, як умів мріяти посеред чужих, бежевихстін.

Він був молодим, смішним у своїй серйозності, але неймовірно живим. І я пишалася тим, що саме в мені він ставав чоловіком.