2000ні. Розділ 8. Ромашки у пляшці з-під "Живчика" 

Вони увірвалися до мене не як господарі, а як вітер.

Двері відчинилися, і тиша, яку я так довго ненавиділа, розбилася, як тонке скло, не витримавши живого звуку.

Їх було двоє.

Зовсім юні, майже діти.

У нього — завелика куртка й одна валіза на двох. У неї — розкуйовджене волосся і важкий оберемок ромашок, притиснутий до грудей, ніби це найдорожче, що вона мала.

— Ого! — вигукнула вона, і її голос прокотився луною по порожньому коридору, торкнувся стін, зачепився за стелю і розчинився в повітрі. — Ти бачиш? Артеме, ти бачиш?!

Вона закружляла у вітальні, скинувши кросівки. Її шкарпетки ковзали по ідеальному, слизькому ламінату, залишаючи не сліди, а рух, тепло, життя.

— У нас є дві кімнати! ДВІ! Це ж можна заблукати!

Артем сміявся, тягнучи важку валізу, яка глухо постукувала об підлогу.

— Ну, заблукати не вийде, Марто, — сказав він, озираючись довкола, ніби й сам ще не вірив. — Але в хованки грати можна.

— Я серйозно! Після гуртожитку це… це палац! — вона підбігла до вікна, де висіли ті самі «нейтральні бежеві» штори, і рвучко розсунула їх.

Сонце вдарило в кімнату, висвітлюючи порожнечу, яку їхні очі вже наповнювали змістом.

Я завмерла.

Я звикла до поглядів, що шукали в мені недоліки, до чужої оцінки й холодного рахунку.

А ці двоє дивилися на мене інакше.

Вони дивилися на мої дешеві шпалери так, ніби це був шовк.

Вони не бачили у мені «бюджетного ремонту».

Вони бачили свободу.

У них майже не було речей: валіза з одягом, стос книжок з педагогіки й економіки, старий касетний магнітофон… і більше нічого.

Господарі, економлячи, купили найдешевший диван-книжку, твердий, як лавка в парку.

Але Артем і Марта навіть не глянули на нього.

— Вази немає, — сказала Марта, розгублено озираючись, все ще тримаючи ромашки.

— Зараз буде, — легко відповів Артем, ніби це було найпростіше у світі.

Він дістав із рюкзака порожню пластикову пляшку з-під «Живчика», відрізав горлечко кишеньковим ножем, набрав води і поставив її просто на підлогу.

І цей букет у грубому, обрізаному пластику раптом став центром усього.

Він стояв між ними, а вони сиділи навколо, по-турецьки, близько, майже торкаючись плечима.

Вечір повільно опускався на місто.

Світла вони не вмикали, можливо, економили, а може, їм просто вистачало того, що було між ними.

Вони пили дешеве вино. Я впізнала цей нудотно-солодкий запах, «Ізабелла» чи щось подібне, з різних чашок, які знайшли на кухні.

Артем розливав, трохи пролив на підлогу і одразу засміявся:

— Блін, обережно, аварійна ситуація. Тримай, мала. Це тобі не общага, тут сервіс.

Марта хіхікнула, приймаючи чашку, і сіла, підібгавши ноги, загорнувшись у плед.

— Ну, за нас? — вона легко цокнулася з ним. — І за те, щоб хазяйка не приперлася перевіряти, чи ми тут стіни не рознесли.

— Та розслабся, вона нормальна тітка. Головне — щоб платити вчасно. Слухай… — Артем ожив, подався вперед, і в його очах загорівся той знайомий вогонь. — Я тут одну тємку придумав. Реально круто.

— Знову твої бізнес-плани? — Марта закотила очі, але усміхалася. — Тьома, ти мене зараз грузити почнеш.

— Та ні, серйозно! Прикинь: комп’ютерний клуб. Але не такий, як у підвалі у Васі, де миші бігають. А нормальний. З моніторами, з «Контрою» по сітці. Народ туди повалить, точняк. Інтернет — це ж майбутнє, Марто. Там реальні гроші крутяться.

— Гроші… — передражнила вона, відпиваючи. — Тобі аби розкрутитися. А я хочу, щоб у мене в класі діти не боялися дихати.

— Та буде тобі школа, — він підсунувся ближче, обійняв її. — Я розкручуся — і куплю тобі що завгодно. Хоч свою гімназію.

— Я хочу, щоб ти не був таким діловим, — вона легенько штовхнула його. — І диван хочу. Нормальний. М’який.

— Буде диван. І ліжко буде. І «відік» купимо. І в Крим поїдемо літом, як «дикуни». Тільки ти і я. Прикинь, як буде?

Марта поклала голову йому на плече, і в цьому жесті було більше дому, ніж у всіх моїх нових стінах.

— У Крим це кльово… Але давай спочатку здамо сесію, бізнесмен. Бо якщо тебе попруть, поїдемо ми не в Крим, а до моєї мами копати картоплю.

— Тьху на тебе, — засміявся він і поцілував її в маківку. — Не каркай. Все буде пучком. Ми ж команда.

Кімнати поволі наповнювалися їхнім теплом, диханням, молодою нетерплячою енергією, що витісняла холод і запах пилу. Вони не мали грошей.

Але їхні голоси були дзвінкими. А їхні тіла були близькими.

І вперше за довгий час я відчула, як у центрі напівпорожньої кімнати з’являється щось більше, ніж меблі.

Тієї ночі, дивлячись на ромашки у пляшці з-під лимонаду, я відчула, як мої стіни, ще недавно холодні від тиші, поволі починають нагріватися від їхньої близькості. Це було так, ніби в мене знову повертається пам’ять про тепло.