2000ні. Розділ 7. Інвестиційна площа

Тиша, яка настала після ремонту, виявилася страшнішою за гуркіт перфоратора. Це вже була не та жива, домашня тиша, в якій діти засинають, а батьки шепочуться на кухні. Тепер це була тиша операційної: стерильна, дзвінка, порожня, така, що не залишає місця ні для подиху, ні для життя.

Нові господарі так і не залишилися тут ночувати жодного разу. Я чекала, що ось-ось почую брязкіт каструль, шум води у ванній, кроки вночі, сміх чи навіть сварку, але нічого цього не було. Вони жили десь інде, у своєму справжньому домі, а сюди приходили лише вдень у чистому одязі, не знімаючи взуття, і ходили моїми оновленими кімнатами так, ніби були не мешканцями, а інспекторами.

— Ну що, — казав чоловік, постукуючи кісточками пальців по гіпсокартонній стіні, і звук був порожній, глухий, картонний. — Ніби нормально зробили. Чисто.

— Треба штори повісити, — відповідала жінка, оглядаючи простір холодним, оцінюючим поглядом. — Якісь нейтральні. Бежеві. Щоб усім підходили. І диван треба купити. Найдешевший, «книжку». Квартиранти все одно вб’ють.

Мене різали їхні слова — «квартиранти», «вб’ють», «нейтральні» — слова, в яких не було ні тепла, ні пам’яті, лише розрахунок. Вони говорили про меблі, про вигоду, про долари за квадратний метр, але не про мене, не про Дім. І водночас моя бетонна пам’ять, попри свіжий шар шпаклівки, все ще зберігала відлуння Павла, який гладив одвірок перед тим, як піти, і в моїх кутках усе ще жила тінь Олени, що плакала на кухні. Вони любили мене — навіть тоді, коли я була обшарпана. А ці люди любили лише те, що я могла їм дати.

Я — двокімнатна. Я могла б стати фортецею для нової сім’ї, космодромом для дітей, тихим храмом для закоханих. Але мене готували інакше: як виставковий зразок, як оболонку, яку треба зробити привабливою. Мене шліфували не для життя, а для продажу ілюзії життя.

І настав день, коли вони пішли, залишивши після себе ідеальну чистоту, в якій не було нічого живого. Новенький ламінат пахнув лаком, натяжні стелі блищали, як мертва вода, а плитка у ванній була такою холодною і слизькою, що до неї страшно було торкнутися босою ногою. Я сяяла ззовні, виглядала як картинка з журналу, але всередині була випотрошена, порожня, позбавлена того, що робило мене собою.

Почалися оглядини.

Чужі люди приходили вервечкою, один за одним, і кожен приносив із собою короткий, байдужий погляд. Вони не витирали ноги, заглядали в мої кутки, перевіряли, як тече вода з крана, нюхали повітря, ніби намагалися вловити в ньому щось корисне.

— Дорого, — казав один, скривившись. — Тут до метро далеко.
— Замала кухня, — фиркала інша.
— А можна з котом? — питав третій.

— Ні, — різко відповідали господарі. — Ніяких тварин. І ніяких дітей. Вони зіпсують ремонт.

Від цих слів мені хотілося стиснути свої стіни і виштовхнути їх назовні, позбутися їх, як чужорідного тіла. Як можна жити без дітей? Без кота? Хіба ремонт може бути важливішим за сміх, за тепло, за життя?

Вперше я відчула, що мене позбавили власної гідності.

Я більше не належала нікому.

Я стала річчю. Товаром.

Чимось на кшталт прикрашеного тіла, яке показують і оцінюють, щоб продати дорожче: на ніч, на місяць, на термін оренди.

Я стала «об’єктом нерухомості».

Вечорами, коли сонце заходило і мої бежеві стіни втрачали свій глянець, стаючи сірими, я сумувала. Я згадувала тріщину на стелі, яку замазали: мою недосконалість, мою правду, мою історію. Вона була живою. А тепер я була ідеальною і нікому не потрібною.І коли одного разу двері знову відчинилися, а на порозі з’явилися нові люди: хлопець і дівчина, зовсім юні, з дешевою валізою в руках, я завмерла.а.

Від них не пахло грошима.

Не пахло зневагою.

Від них пахло хвилюванням.

І тоді я тихо, майже непомітно, зітхнула всіма своїми вентиляційними шахтами, всією своєю порожнечею, усім тим, що ще залишалося живим у мені:

хоч би ви залишилися…

хоч би серед цього пластикового глянцю знайшлися ті, хто зможе назвати мене Домом…