2000ні. Розділ 6. Обнулення

Я ще пам’ятала запах борщу й дитячих мандаринів моїх перших господарів, ще вловлювала відлуння їхніх голосів: сміх Олени, глухий кашель Павла, тупіт маленьких ніжок, що колись дзенькотіли по моїй підлозі. Вони жили в мені, у моїх кутках, у моєму повітрі, у самій тканині моїх стін, як тихий, невидимий пил, що осідає роками і стає частиною всього.

Але одного ранку двері відчинилися з гуркотом, якого я не знала раніше, і в цей звук одразу вплелася чужість: важка, різка, безжальна.

Увійшли люди, чиї голоси були грубі й нетерплячі; вони не шукали в мені затишку, не прислухалися до тиші, яка ще жила в мені. Вони оглядали мене так, як оглядають тіло перед розтином, без жалю, без пам’яті, без потреби зрозуміти.

Я вЯ відчула холод металевих інструментів, які вони розклали на моїй підлозі. Відчула це ще до того, як вони торкнулися мене, і зрозуміла: вони прийшли не жити, вони прийшли стирати. Ну й сарай, — сплюнув один із них, кремезний чоловік у заляпаному комбінезоні. — «Совєти» як вони є. Тут усе треба зносити до цегли.

— Господиня сказала: «євроремонт», — відповів інший, викладаючи інструменти, що блищали холодним, майже хижим металом. — Значить, арки, багаторівнева стеля і персикові стіни. Все як у людей.

Їхні слова різали мене не менше, ніж їхні руки. У кожному з них було заперечення всього, що я пам’ятала.

Хіба ж ці шпалери в квіточку не бачили, як діти малювали на них свої перші сонця й кораблі? Хіба цей лінолеум, який вони називали «ганчіркою», не пам’ятав босих ніг Павла, коли він, сміючись, крутив Олену посеред ночі? Хіба двері не зберігали шепіт перших зізнань і гіркий присмак останніх прощань?

Але вони почали здирати все.

Це було схоже на здирання шкіри: повільне, нещадне, глухе.

З пилом, тріском і сухим гуркотом вони відривали шпалери, і клапті паперу падали на підлогу шар за шаром, оголюючи те, що я ховала під ними роками.

Ось верхній шар — той, що клеїли в дев’яносто четвертому.
Під ним — голий бетон, холодний і мовчазний.

Я хотіла крикнути, зупинити їх, втримати хоча б щось: не чіпайте, це пам’ять. Але мій голос був лише скрипом мостин, і навіть його вони виламали ломами за кілька хвилин.

— Диви, тут на одвірку зарубки, — сказав один із робітників, відриваючи лиштву. — Типу, як діти росли.

— У смітник, — байдуже відповів інший. — Старий мотлох. Ніколи не розумів, навіщо таке робити.

Одвірок з тріском відлетів убік, і разом із ним полетіли роки, позначені нерівними рисками, збережені в дереві:

«1995 — Андрійко»,
«1996 — Андрійко»,
«1998 — Катя».

ЇхЇхній зріст, їхні маленькі перемоги, їхнє дорослішання — усе це в одну мить перетворилося на будівельне сміття.Потім почалося свердління.

Воно проникало в мене звуком, вібрацією, болем. Мене довбали, різали, розтинали, і кожен удар відгукувався глибоко всередині, проходячи крізь бетон, крізь порожнини, крізь усе, що ще тримало мене цілісною.

Вони вирізали мої старі розетки, замуровували нові дроти, перекроювали мою внутрішню логіку, мою пам’ять, мою форму.

Потім мене зашили в білий, стерильний гіпсокартон.

Під ним сховали все: мої тріщини, мої шрами, мою історію, навіть ту тріщину на стелі, в яку Олена дивилася ночами, коли не могла заснути.

ЗЗамість живих, тремтливих тіней від лампочки Ілліча в мене вмонтували десятки галогенних ламп, що світили рівно і безжально, так, як світять у лікарнях, не залишаючи місця ні для темряви, ні для таємниці.Я стала гладенькою, рівною, акуратною.

Бежевою.

Але під цією зовнішньою досконалістю мій бетон став холодним і чужим самому собі.

Вони збудували арку між кухнею і коридором, і те, що колись було розділене, інтимне, тихе, тепер стало відкритим, виставленим напоказ.

У двохтисячних це називали розкішшю.

Тепер я була «студією».

Я втратила свої межі.

— Ну от, — сказав бригадир через місяць, витираючи руки об штани. — Лялечка. Євроремонт. Не те що той «совок».

Я подивилася на себе в дзеркало шафи-купе і побачила іншу себе.

Я сяяла.
Я пахла штукатуркою, пластиком і новим ламінатом.
Мої стіни були ідеально рівні, пофарбовані в модно-бежевий колір.
Підлога — плитка, холодна і слизька.

Я була красива. Я була «елітна».

Але я була німа.

У мені не залишилося нічого від тих, хто колись наповнював мене життям, і це відчуття було схоже на втрату пам’яті. Ніби мені стерли все, що робило мене мною, і залишили лише оболонку.

Я стояла порожня, готова до продажу, і вперше відчула страх.

Бо знала: ті, хто прийдуть сюди заради цього блиску, заради гіпсокартону й «євроремонту», ніколи не любитимуть мене так, як любили ті, хто колись тулився тут на старому дивані, сміявся, сварився, мовчав і жив.