Дев'яності. Розділ 4. Найвищий ступінь щастя 

Мої кутки, які роками ховали тіні відчаю, тепер відкрилися під м’яким кольоровим світлом. Гірлянди не просто висіли на мені, вони пульсували в ритмі їхнього сміху, і я відчувала, як кожна моя пора наповнюється густою, теплою тишею. Такою тишею, яка буває лише там, де панує спокій.

Я світилася зсередини.

Прості китайські гірлянди з різнокольоровими лампочками-крапельками звисали з карнизів, обвивали дверну ручку, мерехтіли на шибках. Коли Павло вмикав їх у розетку, мої стіни ставали схожими на калейдоскоп: червоний, синій, зелений, жовтий. І так по колу. І ще раз.

У кутку вітальні, там, де колись мали поставити піаніно, якого так і не купили, бо гроші пішли на зимову гуму, стояла вона.

Ялинка.

Вона була трохи крива, з лисуватим боком, який дбайливо повернули до стіни. Але жива.

Її гострий, смолянистий запах змішався із запахом мандаринів у кришталевій вазі. Вони таки купили кришталь, хоч і не люстру, а вазу. До цього додався запах «Олів’є», що вже чекав свого часу на балконі.

Іграшки на ній були різні: кілька старих радянських скляних шишок, які Олена привезла від мами, і багато нових, паперових.

Діти вирізали їх кілька вечорів поспіль: кольорові ланцюжки, криві сніжинки, смішні ліхтарики з фольги від шоколадок.

І саме ці паперові іграшки робили ялинку найдорожчою у світі.

— Нарешті у нас свято вдома, — сказала Олена, відходячи на крок і милуючись деревом. Вона була в новій простій синій сукні, яку сама перешила зі старої, але їй здавалося, що це оксамит. Вона поправила золоту мішуру, що сповзала з гілки. — Справжнє свято.

— І без позичених стільців, — засміявся Павло, розкладаючи прибори. — Тільки ми. Нікого зайвого.

На столі, накритому білою скатертиною з плямкою від вина, яку Олена вміло прикрила тарілкою з оселедцем, було небагато: велика миска «Олів’є», оселедець «під шубою», що виглядав як торт, шпроти, чорний хліб і пляшка «Радянського шампанського» з напівзірваною фольгою.

Але для дітей, які крутилися навколо столу, як супутники навколо планети, це був справжній бенкет.

— Мамо, а Дід Мороз сюди знайде дорогу? — запитав молодший, смикаючиїї за поділ сукні. — Ми ж високо.

Олена присіла, обняла його й поцілувала в маківку, що пахла дитячимшампунем.

— Звичайно, знайде, сонечко. У нього є ключ від усіх дверей. А для нашогоповерху — спеціальний ліфт.

— Чарівний? — округлив очі син.

— Найчарівніший. Він працює навіть тоді, коли світло вимикають.

Павло підійшов до них, розлив дітям лимонад «Буратіно», а собі й Олені шампанське. Бульбашки зашипіли, піднімаючись догори. Так само піднімалися і їхні надії.

Він підняв келих і подивився на дружину.

Повітря між ними нагрілося настільки, що мої шпалери здавалися тоншими. Я відчувала цей невидимий жар не очима, а поверхнею стін. Він був живішим за тепло від батарей.

— Ми вистояли, Оленко, — тихо сказав він. — Пам’ятаєш, як ми сиділи тут на підлозі три роки тому? Голі стіни, каструля з картоплею… Ми боялися. А тепер подивись. У нас є все. Ми зберегли це. І збережемо.

Вона торкнулася його руки. Її пальці були теплими.

— Найважливіше, що ми разом, Пашо. Стіни — це просто бетон. А дім — це ми.

Стрілки годинника почали наближатися до дванадцятої.

Павло відкоркував ще одну пляшку шампанського. Корок вистрілив у стелю, залишивши там маленьку вм’ятину. Я збережу її як шрам від щастя. Піна потекла на скатертину. Діти заверещали.

Десь за вікном, над містом, почали вибухати салюти. Скромні, поодинокі, не такі, як у нинішні часи. Але їхні відблиски танцювали на обличчях моїх людей.

Вони цокнулися келихами.

— З Новим роком!
— З новим щастям!

Вони обнялися всі четверо, міцним, нерозривним колом.

Олена сміялася.
Павло цілував її в скроню.
Діти стрибали, намагаючись обійняти всіх одразу.

Я, квартира, вперше відчула справжню радість.

Не гучну. Не п’яну.

Тиху. Густу.

Таку, що заповнює простір, як вода заповнює глечик.

Я відчувала, як вібрує підлога від їхніх кроків, як сміх всотується в моїштори, як тепло їхніх тіл гріє моє холодне повітря.

Тієї ночі я перестала бути просто набором бетонних плит.

Кожна вибоїна в моїй підлозі, кожна подряпина на одвірку стала частиною їхньої пам’яті, яку я тепер тримала в собі міцніше за арматуру.

Я — свідок.
Я — сховище.

І я знала: ця ніч залишиться в них назавжди.

Навіть коли гірлянди перегорять, а ялинка осиплеться, цей момент, коли вони стояли обійнявшись під бій курантів, буде світити їм у найтемніші часи.

Це була найвища точка їхнього щастя.