Дев'яності. Розділ 2. Кришталевий план 

У моїх стінах змінився запах.

Два роки тому тут пахло вапном, сирою тирсою і наївною вірою в те, що «завтра» обов’язково буде кращим за «сьогодні». Тепер цей запах зник. Його замінив інший: кислий запах дешевого тютюну, що в’їдався у фіранки, запах смаженої картоплі, частіше на маргарині, і запах валеріани, яку вона капала у склянку вечорами.

Мої плити звикли до нового ритму кроків.

Павло більше не карбував крок, а ніби вдавлював у мене свою втому. Я відчувала її кожною опорою. Олена ж рухалася інакше: швидко, дрібно, наче намагалася не затримуватися ніде довше, ніж потрібно.

Того вечора на кухні горіло тьмяне світло. Лампочка, яку так і не замінили на обіцяну кришталеву люстру, дзижчала і ніби скаржилася на низьку напругу.

На клейонці лежали гроші. Гори паперу з багатьма нулями, але без жодної ваги. Від них пахло фарбою і тривогою. А кухня все частіше пахла порожнечею і маргарином.

— Ти бачила, як ціни знову підстрибнули? — глухо сказав він, не дивлячись на дружину. — Поки я доїхав із роботи, курс змінився двічі. Це не гроші, Олено. Це… сміття.

Олена різко вдарила ополоником об каструлю. Звук розрізав тишу, як постріл.

Павло сидів, обхопивши голову руками, і дивився на клейонку. Там хтось із дітей надряпав ручкою чоловічка.

— Ти бачила курс? — повторив він тихіше. — Поки доїхав… воно знову…

Він махнув рукою в бік купи різнокольорових купонів.

Олена стояла біля мийки, спиною до нього. Вона терла тарілку, хоча та вже була чистою.

— Олії не було, — сказала вона. — Тільки «Рама». І черга… на три години. Я не стояла. Ноги гудуть.

— Лєн, я ж не… — він потер обличчя. — Я ж кручуся. Вагони, халтури… А приношу… папір.

— У малого чобіт… правий… — вона витирала руки рушником, повільно, палець за пальцем. — Підошва відірвалася. Я клеїла… але треба нові.

Павло різко видихнув. Це був звук, схожий на сміх, але без радості.

— Нові… З чого? Сусід он стінку продає. Чеську. Пам’ятаєш? Колись за неї душу продав би. А тепер віддає за їжу. Нам теж телевізор винести?

— Не починай, — тихо сказала вона.

— А що? — він підвів голову. Очі були червоні. — Я просто не знаю, Олено. Я тягну… а воно йде в прірву.

Він поліз у кишеню, дістав пом’яту пачку «Прими». Порожня. Зім’яв її в кулаці. Хрускіт прозвучав різко.

— Піду. До хлопців. Стрільну цигарку.

Він підвівся важко, спираючись на стіл.

— Паш… — вона нарешті обернулася. — Купи хліба. Якщо… якщо вистачить.

Він лише кивнув і вийшов.

Двері зачинилися тихо.

У під’їзді грюкнули вхідні двері. Десь унизу заплакала дитина. Через вентиляцію в мене просочувався густий, гіркий запах чужого життя. Я здригалася від кожного стуку, у кожному мені чувся чийсь крах.

Олена залишилася сама.

Вона сиділа серед розкиданих «мільйонів». Потім повільно нахилилася, підняла один блакитний папірець і почала розгладжувати його на коліні.

— Ми ж мріяли… — прошепотіла вона. — Ми ж обіцяли…

Сльоза впала на папір і розмила фарбу.

Я слухала її плач.

Я хотіла зігріти її своїми стінами. Але батареї були ледь теплі, бо економили й тут.

Тріщина на стелі стала глибшою.

Я знала: це не лише штукатурка.

Але це ще не був кінець.

Бо вона плакала не за грошима.

Вона плакала за ним, за тим Павлом, який колись обіцяв їй кришталеву люстру.

А значить, любов усе ще жила тут.

Під шаром втоми. Під запахом маргарину. Під тишею.