Дев'яності. Розділ 1. Новобудова

Я прокинулася від звуку металу об метал.

Ключ важко провернувся в замку. Раз, другий, і двері відчинилися. Вони ще пахли заводським мастилом.

Я квартира.

Раніше я була лише об’єктом: бетон, шви, порожнина. Просто рядок у кресленні. Тепер повітря в мені змінилося.

Спочатку зайшов він. Павло.

Важко. Впевнено. Без вагань. Він ішов так, ніби вже жив тут.

Потім увійшла Олена.

Обережно. Напружено, ніби під нею могла піддатися підлога.

І діти.

Крик. Сміх. Тупіт.

Моя тиша не витримала і розсипалася. Луна, що жила в мені роками, піднялася до стелі, наче злякана.

Діти розбіглися одразу.

Андрійко побіг на балкон. Притиснувся до скла. Внизу люди здавалися мурахами.

Катя знайшла крейду й намалювала квітку на стіні: криву, невпевнену, живу.

Перший слід.

Павло підійшов до вікна. Уперся руками в підвіконня.

Місто кипіло.

Дев’яносто четвертий рік шумів за склом: клаксонами «Жигулів», шелестом картатих сумок, блиском перших кіосків із батончиками «Snickers».

Він дивився довго.

Йому потрібно було повірити. Що це межа. Що старий світ із його «дефіцитом» і «по блату» не дістанеться сюди.

Він вдихнув запах ремонту: різкий, новий. Здавалося, цим запахом можна витіснити минуле.

Тут буде інакше.

Олена стояла біля коробки з речами. Не розпаковувала.

Її пальці розгладжували дитячу сорочку повільно, зосереджено. Ніби це могло щось втримати.

Погляд ковзав по стінах — голих, холодних.

Усередині в неї було так само.

Нова адреса. Чужі сходи. Невідомість.

Гроші, зібрані по крихтах, перетворилися на цей бетон. На цей лінолеум.

«А якщо ми не впораємося?»

Він обернувся. Зустрів її погляд.

— Ну що? — сказав він. Його голос розійшовся по мені, відбився й повернувся назад. — Як тобі наші хороми? Тут навіть оперу можна співати.

Вона ледь усміхнулася.

— Головне, що це наше ехо, Паш. Пам’ятаєш, як у мами? Шепнеш — і вже всі знають.

Він підійшов ближче. Обійшов коробки, книжки, вузли. Поклав руки їй на плечі.

— Тут ніхто не знатиме. Тільки ми і... — він тупнув ногою, — цей лінолеум. Дорогий, між іншим.

— Зате він наш.

Вона підняла очі вгору. Самотня лампочка тремтіла під стелею.

— Пообіцяй мені.

— Усе, що забажаєш…

— Купимо люстру. Хорошу. Бо ця... — вона замовкла. — Мене лякає.

ВВін засміявся. Його сміх розійшовся по мені, наповнив простір.— Обіцяю. З першої зарплати.

Діти вбігли назад.

— Мам! Тат! Тут чути, як сусіди свердлять!

Я слухала їх.

Відчувала, як під новим лінолеумом починає проростати їхнє життя: тихо, повільно.

Я знала більше за них. Я знала, що буде.

Не тільки сміх.

Будуть вечори з підрахунком грошей: розкладені купюри, спотворені цифри.

Її сльози текли тихо, у ванній.

Він мовчав на балконі. Ніч. Дим.

Але не зараз.

Зараз було щастя: свіже, ще тепле від фарби.

Він розстелив ковдру на підлозі. Вона сіла поруч. Діти гриміли ложками по тарілках.

— Уявляєш, — сказала вона, дивлячись у вікно, — через рік у нас буде шафа, полиця, може, навіть пральна машина.

— Через рік? — він усміхнувся. — Через місяць!

— Ти завжди так кажеш.

— Але тепер — справді.

Вона поклала голову йому на плече.

— Уяви Новий рік, — сказав він. — Ялинка. Світло. Шампанське.

— І піаніно, — тихо додала вона.

Вони сміялися. Ще не знаючи.

Минали місяці.

Стіни вкривалися шпалерами. Шафи наповнювалися одягом. Кухня — запахом борщу.

І втомою.

— Я працюю цілий день, а грошей немає…

— Думаєш, мені легко?

Телевізор бубонів у кутку. Діти сварилися.

Потім — тиша.

— Пробач.

— І ти мене.

Вони знову знаходили одне одного. І ставало тихіше.

Вночі вона вкривала дітей. Він клав руку їй на плече.

«Ми витримаємо».

Я мовчала. Я знала.

Вони вже були тут. І вже жили.