39 глава. Дежавю.

Звільнившись від джгутів, Роза нарешті підвелася й почала повільно розглядати печеру. Роздивлялася скелясті стіни — а перед очима постала інша печера. Та, де жива її мама. Де вона маленькою засинала в її обіймах.
«Сьогодні ми пограємо в сплячих красунь». — І після цієї фрази на обличчі мами Рози з’явилася тепла усмішка.
— Я ніколи не забуду… — прошепотіла вона в порожнечу.
Гарячі доріжки сліз покотилися по щоках.
— Гей, Розо… — покликав Кай, але відповіді не почув.
Він відвернувся боком від дверей, які вже активно зламував, і повернувся до дівчини обличчям. На мить завмер, розглядаючи її. Порожній погляд, сльоза на щоці й умиротворена усмішка. Поєднання цих виразів змусило його затамувати подих.
— Розо! — промовив він із відчуттям страху, підходячи до подруги дитинства.
— А? — виринаючи зі спогадів, здивовано глянула на нього. — Що таке?..
— З тобою все гаразд?
— Так… а що?
— …Н-нічого. Ем… Не думаю, що ми виберемося з цієї печери. На ній купа заклинань і… Що ти робиш?
Запитав Кай, дивлячись на Розу, яка присіла навпочіпки.
— А ти як думаєш, як Міла до тебе в дитинстві непомітно пробиралася? — з хитрим прищуром і задоволеним виглядом дівчина знову зосередилась на дверях.
Роза вперлася колінами в камінь і простягнула руку вперед, намацуючи магічні нитки. Налаштувалася на структуру магічного замка. Повільно ввела свою нитку — в долонях з’явилося поколювання. Вона намагалася не руйнувати магію, а лише трохи змінити її структуру — на одноразове відкриття.
— Кай, є щось непотрібне, але магічне?
— Прощавай, подарунок для Міли.
— Поклади біля мене на землю.
Роза випустила другу нитку й підчепила браслет.
— Готовий? — спитала, не озираючись.
— Давай швидше.
Роза поєднала браслет із магічним плетенням замка. Вийшло надзвичайно красиво.
Посередині — коло браслета, а від нього розходиться плетиво різних відтінків рожевого. З кожною миттю воно ставало яскравішим і яскравішим.
— Швидше, біжимо!
Кай і Роза опинилися по інший бік замка.
— Тепер мені ще за новим браслетом бігти.
— Та здалися тобі ті браслети!
— А як я, по-твоєму, Мілі пропозицію робитиму?!
— Скажи дякую, що це не родовий!
— Родовий буде, коли повернемося в лігво.
У компанії невеликого світлячка шебутна парочка йшла печерним проходом, перешіптуючись про плани на найближче майбутнє.
Підійшовши ближче до проходу, Роза загасила світлячка, і вони притихли. Спостерігали за кімнатою Кая зсередини. На лобі Кая з’явилася квітка.
«Ого… Непогано так декоративним дзеркалом приховали таємний прохід. Я б, мабуть, не здогадалася. Треба буде в наступному замку щось подібне придумати».
«Чуєш? Вигадник клятий! Дитячі напади пам’ятаєш?»
«А то ж!» — на обличчі Кая з’явилася пустотлива усмішка.
«Тоді поєднаємо напади №5 і №2? Ти нападаєш, я добиваю. Тільки дочекайся, поки я з-за дверей вибіжу. Тільки тоді! Зрозумів?!»
«Постараюся», — і усмішка Кая перетворилася на оскал.
Кай штовхнув дзеркало всередину кімнати — і почалося.