25 глава. Зняття проклятья.

Роза летіла просто на білого змія, але той не зволікав ані миті. Його тіло зігнулося в широкій спіралі. Роза ковзнула по його лусці вниз, і те, що мало стати смертю, стало спуском.
Щойно ноги Рози торкнулися підлоги, дівчина почала читати довге, складне заклинання. Вона дістала з-за пояса маленький флакон і відкоркувала його ще на початку читання. З кожним вимовленим словом флакон наповнювався чорною, густою субстанцією. Коли він ущент заповнився, Роза заткнула його корком, але заклинання не припинила.
Темна, майже невагома матерія тепер прямувала просто в її руку. Так тривало кілька хвилин. Коли Роза завершила заклинання, білий змій зник — а на його місці стояв оголений чоловік.
Роза це помітила й відвернулася, а Кай перегородив Мілі подальший огляд своїм хвостом.
— Дуже треба, — надулася дівчина.
Лісея кинулася до свого чоловіка — трохи розтріпана, зі сльозами на очах. Вона обійняла його й почала щось тихо нашіптувати.
Втомлена Роза важко й довго видихнула.
— Усе це дуже добре, але я ще не завершила. Джино, мені потрібна твоя допомога.
А вас, дорогий народе Наарі, я прошу вийти. Дуже прошу — особливо королівських осіб і тих, хто з ними пов’язаний напряму кров’ю.
Мені не вистачило посудини для прокляття, і якщо проклятий або той, у кому є бодай крапля його крові, залишиться поруч — прокляття торкнеться і їх, причому з подвоєною силою.
— Сетхісе, Каю, ходімо, — стривожено мовила королева, міцно вчепившись у руку свого чоловіка.
Джина простягнула Розі іншу посудину.
— Каю, забери й Мілу.
Молодий змій узяв за руку на диво мовчазну дівчину.
— Розо…
— Пробач, Міло, але це може торкнутися і тебе.
— Будь обережна, — усміхнулася вона.

Роза важко опустилася на підлогу, всипану розкиданими уламками. Після того як змієподібні пішли у залі нарешті запанувала тиша, яку порушив голос Деймара:
— Моя допомога ще потрібна?
Роза сіпнулася від несподіванки.
— Ой… я про тебе зовсім забула.
— Можеш забути знову, — кинув Деймар і розвернувся до виходу.
— Стій! Ти потрібен! — вигукнула дівчина.
Сказавши це, вона заплющила очі, лише тепер усвідомивши почуте з власних уст.
Чоловік зупинився. Усміхнувся й почав навмисне, повільно обертатися. Коли їхні погляди зустрілися, на його обличчі не було й тіні поммішки — лише спокійна, уважна цікавість. Бо Роза вже була іншою.
Широко розплющені сірі очі дивилися на нього з живим, майже дитячим інтересом. Повні губи, обкусані до крові, тремтіли від втоми; на щоці виднілася свіжа подряпина. Довге, скуйовджене волосся спадало до плечей важкою хвилею: чорне, мов смола, біля коріння, воно поступово світлішало, переходячи в брудно-руду гаму, а на кінцях відливало міддю. Цей різкий контраст із колишніми світлими пасмами заворожував своєю неприродною красою. 
Її тонка постать сиділа просто на холодній підлозі, розслаблено, без напруги. Коліна були підтягнуті, на одне з них вона спиралася трохи зігнутою рукою, ніби забувши про біль і втому.
— Ти мене вражаєш, — нарешті мовив Деймар. — Особливо зараз. Твоя зовнішність…
— А що з нею не так? — щиро здивувалася Роза.
Він ледь усміхнувся.
— Вона тобі личить.