23 глава. Двері, змія та поцілунок.

Після недовгої паузи Кай підвівся з-за столу, подивився на матір і з хитринкою на обличчі мовив:
— Дякую за сніданок. Усе було неймовірно смачно. Мені провести гостей до…
— До Червоної зали! — наказовим тоном перебила королева.
— Усіх?
— Ні, тільки її, — очі королеви блиснули, вона широко усміхнулася й вказала пальцем на Мілу.
Кай простежив за напрямком її жесту. На мить його обличчя змінилося: виступили жилваки, рука стиснулася в кулак. Потім він повільно видихнув, заплющивши очі.
— Відвести до Червоної зали, — повернувся він до королеви. — Буде виконано, моя королево.
Він схилився в поклоні.
— Міледі, прошу за мною, — простягнув руку до Міли.
Дівчина поклала свою долоню в його.
Кай швидко перезирнувся з Розою, і вони рушили до виходу.
Джина вдихнула, щоб заперечити, але Роза зупинила демонку, взявши її за руку й міцно стиснувши. Демониця лише видихнула й легенько постукала вільною рукою по долоні Рози — ніби погоджуючись і водночас заспокоюючи її.
Під примусовим наказом королеви Кай відвів Мілу до червоних дверей, що знаходилися просто під їдальнею. Двері відчинилися самі, і дівчину силоміць затягнуло в темну кімнату. Звідусіль вона чула повзання чогось великого.
Кай, стримуючи лють, не вигадав нічого кращого, ніж спробувати відчинити двері сам.
Нагорі королева майже святкувала.
— Він не зможе врятувати дівчисько. Він слабак! Ха-ха-ха!
— Що?! — вигукнула Джина.
— Кай не слабак. Він значно сильніший за вас, — Роза стиснула в долоні луску Кая й почала потроху передавати йому магію.
— Нісенітниця!
Під їдальнею Кай усе ж наважився. Наче почув слова Рози про себе, він потягнувся до частинки власної суті й відчув знайому, але водночас чужу магію. Хлопець усміхнувся — йому вдалося відчинити двері. Викладаючись і магічно, і фізично, Кай розкрив їх на витягнуті руки.
— Міло! Біжи сюди!
Дівчина обернулася. Такою Кай бачив її вперше: рум’янець зник з обличчя, очі були широко розплющені, губи тремтіли від страху. Не вагаючись, Міла кинулася до нього. Але щось із глибин кімнати також почало рухатися в її бік.
Міла добігла до Кая й разом із ним впала по інший бік дверей. У ту ж мить пролунало гучне клацання й сильний удар об двері, остаточно перекривши прохід невідомій істоті. З того боку почулося чи то шипіння, чи то рев — оглушливий звук пробирав до кісток. Потім настала тиша… і ще один удар.
Кай і Міла сиділи навпроти стіни. З кожним поштовхом дівчина здригалася, а Кай притискав її до себе все міцніше — однією рукою обіймаючи за талію, іншою підтримуючи потилицю.
Удари припинилися. Рев стих. Тиша накрила їх.
Міла трохи відсторонилася й повернула голову до Кая. Їхні погляди зустрілися. Кай вдихнув і різко притягнув її до себе, поцілувавши. Від несподіванки дівчина завмерла. На мить змій відсторонився, знову вдихнув — і поцілував її вдруге. Цього разу Міла відповіла, хоч і не так пристрасно, як він.
Кай різко відсахнувся, важко дихаючи, наче після довгого бігу. Прикрив обличчя рукою.
— Що я роблю?.. Я не так хотів почати…
Він сперся потилицею об стіну, підвів очі — й помітив у тріснутій трубі чи частині стіни величезне тіло, вкрите білою зміїною лускою, що повзло вгору.
— Чорт… Роза! Ні, ні, ні-ні-ні…
— Що? — подала голос приголомшена Міла.
— Ця істота повзе нагору. А над нами їдальня. І я дуже сумніваюся, що всі вже пішли.
— Тоді перевтілюйся, — трохи оговтавшись, сказала вона.
— Як?! Я не можу обертатися. Роза й так не в найкращому стані.
— Але ж вона не використовувала магію.
— Вона передала її мені.
— Як?
— Цю луску я дав їй сам. Вона пов’язана зі мною.
Міла зраділа й обхопила обличчя Кая долонями.
— Симпатяжко, ти геній! Ти можеш позичити мою магію.
— Ні. З тобою це може бути небезпечно.