22 глава. Не закінчені збори.

Деймар простежив за її поглядом.
— А в тебе непоганий смак. Як для тієї, що зазвичай удає байдужість.
Роза відкрила рота, щоб сказати щось різке — але голос Джини миттєво протверезив.
— Розо? — голос Джини був зовсім близько. — Деймар, ми вас чекаємо?
Деймар швидко накинув сорочку, навіть не зводячи з Рози погляду.
— Пізніше, — тихо сказав він. — Ми ще не закінчили.
— Ми й не починали.
Вона стояла біля дверей.
— Добре, — погодився він. — Але не зараз. Королева чекає. А Наарі, як я пам’ятаю зі старих книг, не люблять, коли їх змушують чекати.
Коли Роза зробила крок назад, щось на її шкірі ледь відчутно зігрілося й на мить тьмяно блиснуло.
Деймар одразу це помітив.
Ада вийшла, не обертаючись. Та відчуття його погляду ще довго не відпускало.
Джина стояла біля дверей кухні, спостерігаючи, як Роза повільно крокує коридором. Вона не виявила ні здивування, ні обурення — лише трохи похитала головою й тихо видихнула.
Її стриманість була продиктована не байдужістю, а звичкою не втручатися там, де кожен мусить зробити власний вибір.
— Розо, ти вже зібрана? — ледь чутно спитала Джина, коли дівчина пройшла повз.
— Так, — коротко відповіла Роза, не зупиняючись.
Джина кивнула й повернулася до кухні, роблячи вигляд, що нічого особливого не сталося. Та в її погляді на мить промайнуло: я помітила.
Ця стриманість робила ситуацію ще напруженішою — бо вона говорила більше, ніж будь-які слова.
Перед виходом Деймар наклав на двері своєї тимчасової кімнати магію спокою — тонку, майже непомітну, але достатню, щоб згладити залишкові емоції.
І тепер знайома група крокувала слідом за незнайомою змією.
Вони минули тронну залу, де вперше побачили королеву, звернули за ріг коридору, й провідник постукав у перші двері.
Двері самі відчинилися — перед гостями постала столова.
Зміїна столова була просторою й прохолодною. Стіни вкривала темна кам’яна кладка, у яку місцями вростали живі кристали, що відбивали світло м’яким, зеленкуватим сяйвом. Уздовж стелі тяглися різьблені орнаменти, схожі на переплетені тіла змій, а масивний стіл у центрі зали був зроблений з темного каменю, відполірованого до дзеркального блиску.
Стільці мали низькі спинки й вигнуті підлокітники — не для комфорту, а для контролю постави. Тут не розслаблялися. Тут спостерігали.
Королева з ласкаво-холодною усмішкою на обличчі запросила гостей поснідати.
— Прошу, приєднуйтеся.
— Ми вже снідали, — спокійно відповіла Джина.
Погляд королеви на мить зсунувся вбік — злий, різкий. Вона скосила очі на свого сина, який розслаблено доїдав сніданок, наче присутність гостей його зовсім не турбувала.