21 глава. Розмова.

— Тоді й я не буду.

Підіймаючись, напружений змій відсунувся від столу.

— Каю, зачекай!
— Ні, Розо. Це не мій тягар, тому я не маю права його розкривати.
— І що ж робити?

Кай здивувався.

— Ха. Видно, справді припекло, якщо ти вперше не знаєш відповіді.

Змій обійшов стіл і підійшов до Рози. Заправив вибиту пасму її волосся за вухо, трохи притягнув до себе. Роза заплющила очі, а Кай поцілував її в лоб.

— Я поруч. Не зациклюйся на цьому. Тепер ми можемо спілкуватися, — сказав він з усмішкою, погладжуючи щоку Рози великим пальцем.
— Не кажи мені, що дав луску лише для захисту?
— Підловила. Я хочу дещо перевірити. Тож тобі вже час.
— Гара-а-азд, піду спати, занудо.
— Добре.

Кай усміхнувся ще ширше.
Роза крутилася уві сні й ніяк не могла заснути.
— І що ж мені робити?..

Густий туман оточує дівчину. Вона не знає, де перебуває, але відчуває: її друг дитинства десь поруч.
— Каю?
— Розо, будь ласка, не кидай мене. Не кидай її.
— Як я можу тебе кинути? — відповідає схвильовано. — Каю, відповідай мені, не мовчи!
— Захисти мою доньку! — кричить жіночий голос.

Роза різко підхопилася з ліжка — вся мокра, захекана, ніби довго бігла.
— Кай, донька? — глибокий вдих. — Чо-орт… Оце ти хотів перевірити?

До кімнати вривається Міла. Волосся розкуйовджене, очі перелякані.

— Що сталося? — холодним тоном, якому неможливо відмовити.
— Зачини двері — і поговоримо.

Міла зачинила двері й стрибнула на ліжко до Рози, як робила це в дитинстві.

— Пам’ятаєш підколодного змія — Кая?
— Це який?
— Той, що нас до кімнат проводжав.
— А, симпатяга?
— Симпа? Неважливо. Він дещо нам передав.
— Що саме?
— Загалом… ось.

Роза простягнула Мілі луску. Та здивовано роздивлялася її в руках сестри. Роза взяла червону й простягнула Мілі.

— До речі, це тобі.
— Може, зробимо з цього підвіску? — усе ще під враженням сказала Міла. — А проблем не буде? Ти ж розповідала, що шкіру й інші частини себе чоловіки-змії можуть віддавати лише своїй дружині.
— У рідкісних випадках чоловіки-змії віддають шкіру або частину себе дітям замість матері — для захисту.
— Хочеш сказати, що симпатяга передав це, зробивши нас своїми дітьми?
— Хто його знає? Може, він чекає, коли ти зробиш свій перший крок до нього?
— Ні. Хай він і симпатяга, але не думаю, що опуститься так низько.
— Це ти про що?
— Я його точно не цікавлю — це по-перше. А по-друге, мені відведена роль його сестри, а з цим скоріше його дитини.— покрутила лускою в руці. — Та й не все я пам’ятаю…
Після цих слів Розу ніби вдарило блискавкою.
— Нічого кримінального не сталося, ми ж тобі розповідали.
— Росказували. Але розповіді — це одне, а пережити — зовсім інше.

З кухні долинув голос Джини:
— Дівчата, ви прокинулися?