17 глава.

Відчинивши перші двері, що вели до спальні. Простора кімната, приглушене світло. Посередині стояло двоспальне ліжко з плетеної лози. Кілька тумб, столик із дзеркалом, невелика шафа з постільною білизною та пледами. Ліворуч ще одні двері вели до вбиральні.

У другій кімнаті ширина менша, і планування зовсім інше. Ліжко стояло біля стіни, поруч тумба, далі виднілися двері до вбиральні та вихід на спільний балкон. Біля вхідних дверей по боках — шафа, заповнена на третину, та столик із дзеркалом.

У третій — два односпальні ліжка, розташовані по різних боках кімнати: одне біля стіни, інше — під вікном; біля кожного стояли тумби. Між тумбами — двері до вбиральні та вихід на спільний балкон. Від вхідних дверей до балконних на всю стіну тягнулася велика шафа.

— Мам, я вибрала. Ми будемо в цій, — розвівши руки в боки, прокоментувала Роза, стоячи посеред першої кімнати.
— Добре. А де Елар?..
— Ей, друже, тягни Елара сюди, — сказала Роза, відчинивши двері до третьої кімнати.

Затягнувши Елара, що все ще висів у повітрі, до третьої кімнати й поклавши його на ліжко, Деймар утомлено впав на сусіднє. Тяжко видихнув.

— Нарешті…
— Тримай.

Деймар із зусиллям розплющив важкі повіки й прошепотів:

— Я не можу поворухнутися.
— Невже Елар такий сильний? — відкоркувавши маленьку пляшечку, вона допомогла йому випити зілля зцілення.
— Він спадкоємець. І надалі не «Ей», а Деймар.
— Добре, Дей, — стомлено посміхнулася Роза.

Вона допомогла йому роззутися, дістала з шафи плед і накрила Деймара.
— Дякую, — наче шепіт пролунав від чоловіка.

Закінчивши, Роза тихенько вийшла, зачиняючи двері.

— Спить?
— Так. Але нам потрібно поговорити.

Джина почала розповідь ще з того часу, коли мати Рози навіть не була знайома з її батьком…

…Роза підхопилася й почала ходити по кімнаті. Різко зупинилася й обернулася до Джини:
— Ти мала розповісти нам усе, мамо.

Джина опустила очі:
— Я хотіла. Але боялася, що цей день настане. І він прийшов раніше, ніж я встигла тебе підготувати.

З кожним словом Джини обличчя Рози темнішало. Кожна фраза завдавала болю. Усвідомлення того, що шістнадцять років тому нічого не закінчилося, а лише почалося, змушувало її відчувати розгубленість.

Уклавшись, Роза лягла у ліжко, але сон навіть не наближався. Вона лежала, втупившись у стелю, прокручуючи розмову з Джиною.
Чому мама пожертвувала собою? Чому не попросила допомоги хоча б у батька чи дідуся?
Між мамою і дідусем щось сталося?
Причина їхніх розбіжностей — у невдалому виборі мами щодо чоловіка?
Чи є ще щось?..

Потік думок перервала тінь на стелі. Вона з’явилася з одного боку нічного узору й розчинилася з іншого, ніби стала його частиною. Піднявши голову з шовкової подушки, Роза спробувала роздивитися хоч щось у темряві. Закінчилося все тим, що вікно освітили два маленькі вогники, які стежили за нею. До болю знайомі для Рози.

Вона підхопилася з ліжка та пішла відчиняти балкон. Кай уже сидів на подушці у плетеному кріслі.

— Давно не бачились, — весело протягнув змій, простягаючи флягу з міцним настоєм.
— Краще б іще стільки не бачились, — пирхнула Роза.
— Не драматизуй.
— Слухаю останні новини, — тяжко зітхнувши, вона вмостилася у кріслі.