17 глава. Ночівля.

Королева розвернулася й попрямувала до свого трону. Велично сівши, вона злегка примружила очі й почала вдивлятися в дівчину. Зітхнула й подивилася гості просто у вічі.

— Для початку я подякую тобі, юна леді.

— За що? — нерішуче спитала Роза.

— За порятунок мого сина.

— Не варто… до того ж ваш син уже розплатився. — м’яко відповіла Роза.

— Добре, тоді залишіться на ніч.

— Ваше величносте, Королево, але…

— Ніч довга. Дорога далека. А завтра, після розмови, можете їхати, куди вам потрібно.— перебила королева.

— Але…

— Знаєте прислів’я?
Ранок вечора мудріший. Кай, милий, проведи наших гостей. — Вона підморгнула синові, навіть не чекаючи заперечень, мовляв «Так».

Незвані гості покинули зал.

Кай ішов першим — тихо, швидко, з тією зібраністю, що з’являється в нього лише в стінах рідного дому.

За ним крокувала Роза. Поруч із нею — Міла, яка буквально поглинала очима все довкола: високі арки, зеленуваті лампи, гравіювання у вигляді зміїних кілець. Кожен звук луною відбивався від каменю, і Міла аж підстрибувала від цікавості.

Третьою йшла Джина. Вона усміхалася спокійною, трохи хижою посмішкою — її важко було вибити з рівноваги. Її погляд ковзав по стражах, по візерунках, по рухах Кая, як у того, хто давно звик оцінювати чужі території. Легка, витончена — але з прихованою напругою, яку мали тільки найкраще треновані.

Хмурий Деймар плентався в кінці процесії, важко зітхаючи. Його плечі були напружені, бо він буквально тягнув за собою Елара — того досі тримав у повітрі золотавий магічний кокон. Кокон плив слідом, тихо потріскуючи енергією, і кожен потік світла відбивався на стінах золотими спалахами.

— Чудово, просто чудово. — буркнув Деймар собі під ніс. — Тягнути спадкоємця, як кошик картоплі… от чого мені в житті бракувало.

— Припини нити. — прошепотіла Джина через плече, навіть не озираючись. — Він же легенький. Майже.

— Майже.— невдоволено повторив він, поправляючи кокон, що почав хитатися.

Кай озирнувся, переконався, що всі в порядку, і трохи пригальмував ходу, щоб Роза йшла поруч.

Кристали вздовж коридору мерехтіли зеленими й бірюзовими відблисками. Повітря пахло вологим каменем і чимось пряним — властивим лише підземним королівствам зміїв.

— Багато охорони. — прошепотіла Міла, підморгнувши Розі.

— Ну… це ж королівство зміїв. — так само тихо відповіла Роза.

— Я й кажу: багато.

Кай нарешті зупинився біля широких оздоблених дверей.

— Це покої для вас усіх. — сказав він рівно, але трохи м’якше, ніж у залі. — Вони безпечні й просторі. Ваш… товариш. — він поглянув на Елара в коконі, — може залишитися всередині. Магія тут стабільна.

— Дякуємо.— відповіла Роза.

Магічний кокон м’яко ковзнув уперед і завис прямо перед дверима. Деймар зітхнув із таким виглядом, ніби вперше за годину знову відчув ноги.

Кай кивнув:

— Якщо щось буде потрібно — я поруч.

Його погляд знайшов Розу, а потім перейшов на Мілу. Затримався… непристойно довго.
Після цього він різко відвів очі, розвернувся й рушив назад коридором.