15 глава. Народ змій Наарі.

Коли осліпний світ Елара почав тьмяніти, група впала на теплий пісок.
Їх оточувала яскраво-зелена рослинність, вологе повітря й дивне шипіння, ніби з усіх боків.

— Де… ми? — прошепотіла Міла.

Джина не встигла відповісти — як із кущів вискочили люди з вертикальними зіницями, шкірою, що переливалася ледь помітною лускою.
Одні — повністю людські.
Інші — напівзмії.
А двоє — у формі величезних кобр, що стояли вертикально.

Вони оточили групу миттєво, ніби виросли з землі.

Деймар одразу підняв руки.

— Ми не вороги!

Перший, хто наблизився, заговорив їхньою мовою, але з ледь чутним посвистом у голосі:

— Чужинці! Наарі не люблять чужинців.

Змії стискали коло, погрозливо похитуючи головами.
Один із них стрибнув уперед — але різко завмер.

Його зіниці розширилися.

Він прошепотів:

— Роза?.. — чоловік глянув за спину дівчини: — Джина?

Їхні імена зірвалися з його губ майже нечутно, але в мертвій тиші прозвучали гучніше за крик.

Роза застигла.
Вона не чула цього голосу багато років, але впізнати його… було неможливо помилитися.

Роза кліпнула. Її губи здригнулися. Вона видихнула, майже шепотом:

— Кай?

Недовіра, потрясіння — і ще щось спалахнуло в очах змія.

— Серце пустелі… ти жива.

Серед зміїв здійнявся гул.
Кілька з них відступили, розглядаючи дівчину уважніше.

Деймар і Міла не встигли нічого зрозуміти — як Кай різко ступив уперед, підняв руку, і змії навколо опустили зброю.

— Ніхто не чіпає її та тих, хто прийшов із нею.
Вони під моїм захистом.

Змії хоч і неохоче, але підкорилися. А Кай підійшов ближче й схилив голову.

— Ти жива. Ти — тут. — Він виглядав так, ніби забув, як дихати. — Вперше за багато років я вдячний долі.

Роза не всміхнулася, але її очі стали м’якшими.

— Нам потрібна допомога, Кай. І… нам потрібен час. Ми не хотіли вторгатися.

— Знаю, — сказав він, дивлячись на неї уважніше, ніж на інших. — З усіх людей ти — точно не з тих, хто приходить із війною.

Злегка вклонившись Джині, він обернувся до своїх:

— Проведіть їх. Не чіпати. Нікого.

Це «нікого» він вимовив так, що навіть Деймар не наважився обуритися.