13 глава. Кладовище

Коли засліплення минуло, Роза, Міла, Джина, Деймар і Елар стояли…
Ні.
Стояли не всі.

Елар висів у повітрі, не торкаючись землі, його тіло підсвічувалося золотом. Він досі був без свідомості, але магія тримала його, немов у коконі.

А довкола…

Було кладовище.

Тихе. Старе. Густий туман повз по землі, під ногами холодила волога трава.
Гілки дерев гойдалися, ніби шепотілися між собою.

— Чому… чому він переніс нас сюди?

Джина стояла нерухомо.
Приголомшена, впізнаючи старе кладовище для злочинців.
Наче побачила привида.

— Це місце… — її голос зірвався.

Міла вчепилася в Розу, тремтячи:
— Розо… це… це ж кладовище…

Але та вже дивилася вперед.

На надгробок.
Скромний, без символів, із тріснутим каменем.
Ім’я, яке вона не бачила шістнадцять років.
«Еліанна Астрен»

Роза підійшла повільно, наче уві сні.
Її дихання стало неглибоким.

— Навіщо він… — вона торкнулася каменя, холодного, вологого. — Чому Елар привів нас сюди? — розглядаючи оточення, але густий туман не дозволяє зробити це по максимум.

Джина підійшла впритул:
— Тому що його магія повернулася до джерела. До чогось, пов’язаного з нею… Розо, я…

— Я… — Роза важко зітхнула. Джина поглянула на неї, зробила невпевнений крок. Потім поспіхом — ще кілька, і обійняла Розу. Сховала обличчя в її волоссі.
— Мам, я не звинувачую тебе за мовчання.
— Я знаю… — обійняла у відповідь Роза. — Просто нам боляче від того, що ти мовчала про свій біль і переживання.

Міла підійшла й теж їх обняла.

Деймар дивився на надгробок так, ніби пазл нарешті склався:
— «Еліанна Астрен»… Я знаю це ім’я.

Роза різко обернулась:
— Ти її знав?

Він повільно кивнув:
— Знав. Вона була тією, хто уклав договір, через який Джина… тут.

Повітря навколо здригнулося.
Земля під ногами немов зітхнула.

І тоді Елар, зависаючи в повітрі, прошепотів так тихо, що ледве чути:

— Вона… жива…

Роза застигла.

— Що?

Елар розплющив очі — золоті, сяючі, але сповнені болю.

— Це… не… її могила.

Вітер навколо них закрутився у спіраль роздумуючи туман. Дає змогу, щоб чіткіше роздивитися на вколо.
Надгробок здригнувся.
І все різко стихло.

— Невже?.. — Джина перевела погляд з надгробка на Розу.

— Гаразд, міркуватимемо й дивуватимемось потім, нам би зараз забратися звідси. Бо хто знає — може ті, хто ворожо навідався, дістануться до нас іншим порталом.

Деймар усміхнувся:
— Не хвилюйтеся. Портали Елaра дуже сильні, їх майже неможливо відкрити.

— Майже. Отже, часу в нас мало, щоб забратися звідси, — розмірковувала Роза, оглядаючи місцевість. У далині вона побачила цятку світла, яка з кожною хвилиною ставала тільки більшою.
— Думаю, нам варто поспішити. Хтось або щось наближається.