10 глава. Знайомі не знайомці.

Не встиг чоловік видати й звуку, як по шкірі його шиї ковзнув холодок металу. Додатково його прибили до місця злим поглядом.

— Розо! Опусти кинджал! Вони нам не заподіють шкоди

.— Як ти можеш бути впевнена, мамо?

— Вони мої давні знайомі.

— Часи змінюються.

Роза опустила клинок, сховавши його в піхви.

— Прошу вибачення за поведінку моєї доньки. Проходьте, сідайте. Дівчата, укладіть пораненого в кімнаті. І чи можу я вас попросити…

— Так, мамо. Розо, допоможеш? — покликала сестру Міла.

— Отрути підлити — з радістю, — саркастично усміхнулася дівчина.

— Розо, — покликала її Джина.

У відповідь почула лише фиркання. Дівчата з пораненим піднялися нагору сходами.

— А донька у вас своєрідна.

— Вона така лишень із незнайомцями, — усміхнулася Джина.

— Та вже, відчувається, що характер у неї загартований, — тихо промовив чоловік, ледь опускаючись на стілець, не зводячи очей із дверей, за якими щойно зникла Роза.

— Ви б знали, через що їй довелося пройти, — м’яко відповіла Джина, ставлячи перед ним чашку з теплим настоєм. — Іноді сила й різкість — єдина броня.

Він кивнув, але його погляд залишався настороженим. Здавалося, він усе ще прислухається — то до кроків нагорі, то до шелесту вітру за вікном.

Тим часом нагорі Роза допомагала сестрі. Неохоче, але допомагала.

— Давай обережно… — Міла підтримала чоловіка під руку, ведучи до ліжка. 

— Він зовсім без сил.— І пахне, як болотний демон, — буркнула Роза, але подала подушку й накрила пораненого ковдрою.

Коли Міла вийшла по чисті ганчірки, Роза залишилася сама. Її погляд упав на руку чоловіка — на зап’ястя, де під шкірою ледь помітно мерехтіла тонка срібляста лінія.

— Не може бути… — прошепотіла вона. — Мітка старої угоди.

Він раптом привідкрив очі.

— Ти помітила… — прохрипів чоловік. — Тоді… скажи матері, що час настав.

Роза відсахнулась.

— Хто ти такий?!

— Той, хто мав померти десять років тому разом із твоїм батьком, — прошепотів він і знову знепритомнів.

Дівчина зблідла. Мітка на його руці все ще тихо світлася в напівтемряві.

— Якщо це правда… — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. 

— Тоді мама весь цей час щось приховувала.

І поки внизу потріскував вогонь у каміні, темрява за вікнами густішала. Десь далеко, у лісі, спалахнули перші фіолетові вогні — знак, що давня клятва знову прокинулась.