7 глава. Пліч опліч.

Земля здригнулася, коли демон — велетень у чорній кольчужній броні з крилами, викривленими, мов обвуглені дерева — ступив на галявину. Повітря навколо нього стало густим, мов смола, й наповнилося запахом гнилого заліза та попелу. Його очі — два вогняні провали — випалювали все живе одним лише поглядом. Потвора була заввишки з трьох людей. З роззявленої пащі виривався хрипке виття, що мігло розірвати барабанні перетинки. Його роги мерехтіли кривавими рунами. Це був Бахар’рет — демон четвертого рангу, убивця міст.

Адаїда виступила вперед, затуляючи собою Мілу і непритомного світловолосого, мов сонце, чоловіка. Серце гупало в грудях, та голос її залишався твердим: — Назад!

— Ми не впораємося... — приречено, вмовила Мила.

— Світло?! — прогарчав Бахар’рет, вишкірившись.

Він рвонув вперед. Міла зойкнула, здіймаючи заклинання щита — напівпрозорий купол огорнув їх. Удар демона струсонув захист, та не пробив його.

— Напівкровка? Ти насмілилась...

Адаїда вигукнула на древній мові Світла. Із її долонь вирвались ниті золотого полум’я — чиста, пекуча магія. Вони обплели руку демона, змусивши його заревіти від болю. Він відступив, на мить осліплений.

— Відволічіть його, — прошепотів чорнявий чоловік, в очах якого спалахнуло багрове світло. Він ледве тримався на ногах, кров просякла сорочку, але голос звучав рішуче.

— Не я! — крикнула Міла, тримаючи купол і водночас зцілюючи пораненого.

— Вибору немає. Ви стримаєте його? — прохрипів він, оголюючи меч — тонкий і чорний, мов ніч.