5 глава. Ранок.

Прийшовши до тями, я не відкривала очей. Спершу — лише звуки. Пташиний спів, такий легкий, ніби сам небесний шепіт. Потім — аромат. Свіжість, земля, трави… щось рідне. Тепло торкалося мого обличчя, ніби чиясь лагідна рука.

І — сльози. Вони самі покотилися з очей.—« Мамо…»

Вона вже ніколи цього не відчує…Раптом стало порожньо всередині. Болісно.

Я розплющила одне око. Потім — друге. Біла стеля.Спробувала поворухнутися — різкий біль пронизав тіло. Застигла. Трохи згодом, пересиливши біль, почала розглядати кімнату. Не розкіш, але й не печера. Вже краще.

Повернула голову набік — з трудом, мов через скло болю. Уздовж стіни стояли комоди. Біля ліжка — тумба, на ній дерев’яні миски, складені тканини, поруч — стілець.Перевернула голову в інший бік — аж стиснуло скроні. Велике вікно. Стіл із табуретами. Трохи далі — двері. Все так спокійно… надто спокійно.

Раптом двері відчинилися.На порозі — постать. Жіноча. Демонічна. Я не могла чітко розгледіти її крізь сльози.

— Пані, ви прокинулися…

Голос...Джина?! Це ж моя няня…

Я хотіла щось сказати, вигукнути, запитати — але з вуст вирвався лише хрипкий, хлюпаючий звук.

— Не напружуйтесь, пані, — м’яко промовила вона. — Відпочиньте. Як ви себе почуваєте? Якщо голодні — моргніть один раз. Я все принесу.

Я хотіла їй сказати все — про свої сили, про маму, про біль… Але натомість — знову сльози. Беззвучні, гарячі.

Джина сіла поруч, обережно, ніби я з порцеляни, і провела рукою по моїй голові. Усмішка — така ніжна, така жива.

— Пані... я знаю, як важко вам це буде почути. Але… тепер ви мертві. Як і перша принцеса Розалія.Та не хвилюйтеся — для простого люду ми вигадаємо іншу правду. Я подбаю про вас. Так, мені далеко до ласки Її Величності… але ми впораємось. Все ще буде добре. Обіцяю.