Автобіографія

Колись я помру. Цікаво, що я буду думати у ту хвилину? Чи буду, як це часто буває у страшну мить, сміятися? Або зустріну смерть серйозно, розуміючи всю важливість цього моменту? Чи буду нестерпно боятися її, як зараз, буває, боюсь життя? Хоч одне, принаймні, буде цікаве – я знову проживу свою історію. Адже всі так говорять, чому б і ні?

Я побачу, як моє волосся знову ставатиме із ясно-сріблястого тьмяно-русявим, як зморшки одна за одною розгладяться, як зачорніють брови... Цікаво, чи буду я жаліти, що не вживала косметику у молодості?

Я знову побачу тих своїх близьких і рідних, що померли раніше за мене. А можливо, хтось із них навіть прийде мене зустрічати. У всякому разі, і радість упізнавання, і гіркота втрати будуть наповнювати цей момент.

Світанки і безсонні ночі, сварки й шалені приступи сміху, перші кроки маленьких ніжок і печаль від розлуки із тими, кому віддала майже всю душу, робота, робота, робота, робота?.. хіба тільки вона? Цікаві історії, призабуті смаки, запахи і жарти. Помилки, що повторюєш знову і знову і, здається, ніколи на них не навчишся, а проте досвід приходить, хоча ти його не помічаєш. Кохання, яке здавалося єдиним і неповторним, проте виявилося лише твоєю вигадкою. Чи все ж не тільки? Друзі, яких, здається, просто небеса послали. Міста і місця, які бачив лише раз у житті і ледве пам’ятаєш назву. Повернення у молодість – що може бути краще?

А в молодості ж казалося, що немає нічого кращого за юність! Тоді було місце найсильнішим зусиллям (як же встигнути на пару за п’ять хвилин? як залізти у гуртожиток по балконах?), найнеймовірнішим фантазіям (віршик-похвала ельфійським богам за «зручності» гуртожитку; снігова баба, яку можна носити з кімнати в кімнату), найвідчайдушнішим рішенням (вивчити 25 віршів російських поетів за семестр...ой, ні за два тижні; вступити на філфак). Навчання, часто нудне, а проте тепер, з вершини прожитих років, таки цікаве. Нові міста. Нові знайомі. Нові мови. Страх нового. Як було б добре залишитися у дитинстві, де все було звично, де я хоч і боялась, та була все ж сміливішою, бо мені було плювати на думку інших. І це – не зважати ні на кого – було так легко, адже моя родина – сімейка доволі дивна, і бути однією з дивних легше, ніж просто дивачкою. Хоча так здавалося лише в юності, коли я вже не жила вдома...

А дитинство! Все ж таки воно було прекрасним. Напевне, до старості я остаточно забуду всі біди маленької Марійки. А тепер, перед смертю, згадаю – що я буду почувати? Образу чи гордість за те, що тепер я цього не боюсь?

Велика родина. Народження братів і сестер. Сімейні свята, спектаклі, маскаради та сварки, навіть бійки. Сестричка Ліза, яку я ледве не втопила. Смерті бабусі, прабабусі, дідуся, ще не зовсім осмислені і тому не дуже печальні.

Школа. Втомлені, роздраконені, найтерпеливіші, закохані у свій предмет учителі. Перші вірні друзі й перша самотність. Мрії вирости і стати... вчителем? вихователем дитбудинку? письменницею? космонавтом?

Дитячий садок. Плани втекти з нього. Червона пожежна машина, яка не хоче їсти борщ. Казкові башти і зубці замку-дитсадка. Бажання все одно повернутися із цієї казки додому.

Хрещення. Друге народження. Дві сестри, із яких одна моя хрещена мати, а друга – рідна. Церква, що стане домом, з якого ти можеш піти, який можеш критикувати на словах і в душі – і завжди можеш повернутися.

День святого Архангела Михаїла, теплий і яскравий. Біля пологового будинку – молода сім’я. Вперше вживу, не через шибку вікна побачене сонце. А Сонце побачило мене...

Осінній вечір. Моя мати тримає на руках первістка, донечку. Вже минув той час, коли вона вигадувала для мене чудернацькі імена – Цвітана, Майя або Данило чи Ілля, якщо народиться хлоп’я. Тепер вона точно знає, що мене зватимуть Марією.

А перед цим я, нарешті, народилася.

Зараз мене чекає ще одне народження, третє за моє життя. Моя душа, така легка, бо не має тіла, така тяжка, бо всі спогади зі мною, – побачить Великого Акушера, який приймає усіх немовлят, що народилися у життя вічне.