Ніч Едему

  Коли останні осередки спротиву згасли, над планетою настала тиша, якої Едем не знав від початку своєї історії. Ні гулу генераторів, ні глухого виття сирен — лише низьке, майже лагідне гудіння, що йшло від самої кори світу. Це не була порожнеча: то дихав рій.

  Орбітальні маяки миготіли ще кілька годин, надсилаючи у вакуум звичні сигнали лояльності, та відповідей не надходило. У високих світах Адептус Терра, можливо, ще не усвідомили, що втрата вже стала фактом. Ті, хто лишився живим у вулику, стояли під куполом і слухали новий хор — шепіт Рою, що зливав у єдину пісню мільйони сердець.

  Ліліт піднялася на крайній балкон, де колись починалися імперські гімни. Тепер це місце було поросле дивними коренями, що виплітали з металу живу тканину. Вони тремтіли в такт невидимому серцю планети. Діти стояли поряд: старший син Адама, його сестра та менший — дитя Аш’тара. Їхні очі світилися фіолетовим відблиском, і Ліліт відчувала, як у кожному з них звучить та сама музика, що колись кликала її з глибин.

  Аш’тар з’явився тихо, як завжди. Його кроки вже не відрізнялися від подиху рою. Він простягнув руку, і Ліліт поклала свою без вагання — так само, як багато років тому, біля забутого люка. Але тепер той жест не був порятунком; він був печаткою нового світу.

— Едем більше не світ людей, — мовив Аш’тар. — Він співає нашим голосом.

За його словами не стояв тріумф — лише спокійна констатація неминучого. Ліліт глянула на небо крізь прозорі ділянки куполу: чорний космос зірок здавався тепер ближчим і м’якшим, ніби й сам піддався шепоту. Вона згадала довгу дорогу — від дівчинки, що тремтіла перед сумп-звіром, до жінки, яка привела Рід до перемоги.

  Їй не було чого шкодувати. Її діти дихали одним ритмом із планетою; рій прийняв їх без запитань. Імперіум втрачав ще одну фортецю — але для Ліліт це вже не мало значення.

  Внизу під куполом здійнявся багатоголосий гул, у якому зникли людські й нелюдські відмінності. Це була перша справжня ніч Едему — ніч, коли старі боги й закони перестали мати вагу, а новий світ, народжений у пісні рою, уперше дихнув на повні груди.

  Ліліт заплющила очі й відчула, як теплий подих рою зливається з її власним. І зрозуміла: з цього моменту історія Едему належить лише рою — іменам, що не тонуть.