Падіння Імперіуму

  Коли вулик Кет спалахнув, як розжарена печатка, верхні рівні ще намагалися вдавати порядок. Адміністратори кричали про мобілізацію, екуменічні проповідники вигукували гімни на підтримку Трону, але у вентканалах уже гудів інший хорал — глибокий, багатоголосий, у якому слова були зайві. Це співав рій.

  Імперські арбітри, виснажені боями, намагалися перегрупуватися біля зони шлюзів. Їхні сигнали лунали різкими сплесками в ефірі, та щоразу, коли вони вирушали на зачистку, з темряви випливали тіні: неофіти, аколіти, звичайні робітники з очима, де вже мерехтіло фіолетове світло. Вони не кричали й не вимагали пощади. Вони йшли мовчки, наче давно знали свій кінець і свою перемогу.

  Аш’тар вів Рід так, ніби керував невидимим механізмом. Його накази були короткі, але кожен чув їх ще до того, як він відкривав рота. Ліліт ішла поряд — не як полонянка долі, а як співтворець. Її діти, притиснуті до неї в перші години хаосу, тепер крокували поруч, і в їхніх очах уже жевріла іскра того самого розуму, що співав у нутрощах планети.

  Каральні групи, послані з орбітальних платформ, спустилися запізно. Штурмові модулі пробивали атмосферу, але замість звичних маяків їх зустрічали хмари палаючих уламків і густий дим пожеж. Системи посадки відмовляли одна за одною — і не через диверсію, а тому що сама інфраструктура вулика вже належала рою. Автоматичні шлюзи відчинялися, коли це було потрібно Аш’тарові, й замикалися перед носом інквізиторських загонів.

  На площах середнього рівня зводили нові вівтарі — не з каменю, а з живого сплетіння труб і коренів, що проростали просто зі стін. Під їхнім пульсом чувся ритм рою: він був у краплях конденсату, у потріскуванні високовольтних ліній, у кожному вдиху. Люди падали на коліна не зі страху, а тому що цей ритм робив їх єдиними.

  Арбітри чинили останній спротив біля головного командного купола. Коли вони підняли захисні щити й викликали орбітальну артилерію, раптово стих звичний гул генераторів — і в тиші пролунала хвиля, не звук, а чистий імпульс. Бійці опустили зброю; в одних потекла кров із вух, інші просто збайдужіли й сіли на холодний настил. Їхня воля розтанула, мов іржа у кислотному тумані.

  Ліліт стояла поруч з Аш’таром на високому балконі і дивилася, як догоряють останні осередки опору. Колись вона шукала тут своїх дітей — тепер бачила, як сама планета стає дитиною нового Роду. У кожному серці, що ще вчора належало Імперіуму, проростав шепіт рою. Більше не існувало «моїх» і «чужих» — лише одне єдине «ми».

  Коли інквізиторські крейсери спробували встановити карантинну блокаду, їм відповів хаос сигналів: маяки Едему світили неправдивими координатами, а навігаційні канали вели кораблі в порожнечу. Флот орди, що наближався з холодних глибин, — справжні вуликові флотилії — вже чув поклик. Імперіум утратив контроль над планетою ще до того, як зрозумів, що його немає.

  Аш’тар поклав руку на плече Ліліт — той самий теплий, тихий жест, із якого почалася їхня історія.
— Едем наш, — промовив він, і в цих словах не було злорадства — лише констатація неминучого.

  Ліліт озирнулася на дітей: у їхніх очах відбивався фіолетовий відблиск нового неба. Вона відчула, як планета дихає разом із ними, і зрозуміла: шлях назад закритий не лише для неї чи її роду, а й для самого Імперіуму. Едем перестав бути світом людей — тепер він належав пісні рою.